— Та ці… — махнув він рукою. — Не хочу навіть згадувати… Я, мовляв, їм усі карти переплутав.
— Невже це тебе так молоді письменники розмалювали? — пожартувала Прохорова.
— Та ні… Це я в рюмочній… На вокзалі…
— Та ти не переживай! — поплескав його по плечу Павло Минович. — Зате спатимеш спокійно… Років через двадцять… — і він знову засміявся своєму жарту.
Несподівано за стіною почулись якісь дивні звуки.
— Догралися! — з досадою промовила Єлизавета Петрівна пошепки.
Усі завмерли, прислухаючись.
Від Глухеньких долинала сімейна перепалка.
— Геть пішла! Геть, я сказав! — загорланив Іван Порфирович. — Та я, якщо хочеш знати, заради тебе це зробив і заради Максюші!
У стінку — ту, що розділяла Прохорову і Глухеньких, — полетів стілець і, судячи з усього, розвалився.
— Ванічка, Ванічка! — благала Олечка.
— Не «ванічкай», я сказав!
Тут Олечка надривно закричала.
— Уб’ю гадіну! — почувся голос Глухенького.
Борис Андрійович, миттю протверезівши, підскочив з тахти і кинувся в сусідню кімнату.
— Обережно! — кинула навздогін йому Єлизавета Петрівна. — Він контужений! Псих! Він і вбити може!
За Борисом підскочили з місць усі інші. Коридором пробігла Мотя з Максимчиком на руках і сховалася в кухні. У коридорі крізь розчинені двері було видно, як Іван Порфирович лупцює і тягає за волосся Олечку, а Борис намагається його відірвати від неї.
Так вони якийсь час вовтузилися, і нарешті Баратинському вдалося скрутити руки Глухенькому, але той усе пручався і горлав:
— Уб’ю стерву!
Коли приступ сказу у Івана Порфировича минув, він обм’як і провис на руках Бориса Андрійовича. Баратинський посадив його на стілець, а той так і сидів, безсило опустивши голову і руки.
Всі повернулися до кімнати Прохорової. З ними тепер були Олечка, Мотя і Максюша. Олечка шморгала і схлипувала. Максюша голосно сопів забитим носом, Мотя гладила його по голові, а той відмахувався.
Як на зло, у всіх відібрало мову. Ніхто не знаходив слів, щоб утішити Глухеньку.
Прохорова мовчки намастила варення на скибку хліба і дала його Максимкові. Той заперечно похитав головою. Мотя відламала маленький шматочок і запхала хлопчикові в рота. Він їв спершу знехотя, а потім, відчувши смак солодкого, почав жувати активніше.
Борис вийшов. Спершу почувся шум води з ванни, потім — стук дверей до його кімнати. Через деякий час він повернувся у новій сорочці — тверезий і серйозний. В руках у нього були дві картоплини, трофейний перочинний ножик і сірникова коробка.
Він сів біля Моті, взяв у неї Максимчика, посадив собі на коліна і став ножиком різьбити картоплину.
Хлопчик спідлоба спостерігав.
Погляди всіх інших теж були прикуті до рук Баратинського. У нинішній драматичній ситуації це скидалося на магічне дійство і мало гіпнотичний вплив.
На їхніх очах картоплина перетворилася на дівчинку у платтячку, щоправда, без рук і ніг. Баратинський ввіткнув сірники куди слід, і тепер усе було на місці.
Він простягнув хлопчикові іграшку і почав декламувати віршика:
Борис замовк, даючи Максимкові змогу закінчити строфу. Той мовчав. Борис до нього:
— Як — зозулі?
— Ку-ку, — знехотя відмовив той.
— Молодець, давай тепер разом!
Клавка впіймала себе на тому, що милується Борисом, причому не приховуючи свої почуття. Вона могла собі це дозволити: адже це останні дні її свободи! Той у відповідь час від часу позирав на Клавку і всміхався їй на всі свої тридцять два зуби.
Борис узяв хлопчика за мізинчик:
— Я зайчика зустріла,
Сидів він… — де?
— На голбку, — похмуро, ледь чутно промимрив той.
Борис продовжував:
— Була б його спіймала…Чому дівчинка не спіймала зайчика?
— Зозуля ізлякала! — голосніше сказав Максимко.
І тут уся кімната в один голос продекламувала:
— Ку-ку!
Всі сміялися, крім Максимчика.
Борис звернув на це увагу:
— Чому ти не смієшся?
— Мені не подобається.
— Що? Віршик? Він же такий милий!
— Це дівчачий вілшик! — різко відповів він.
— Ну нічого, зараз щось придумаємо! — привітно пообіцяв Борис і підморгнув Клавці.
Клавка розпливлася у щасливій посмішці і відразу заробила потиличника від Прохорової.
— Ще одна картоплина знайдеться? — звернувся Борис Андрійович до Олечки.