Потім поклав його назад. Їсти не хотілося. Він відчував себе смішним і жалюгідним від думки, що йому доводиться воювати з привидами, боронитися від нападника, не знаючи, хто він і звідки нападає.
Буває, що уві сні людині ввижаються найдивовижніші речі, але, прокинувшись, вона одразу забуває про них, бо вони ніяк не пов'язані з реальним життям. Те, що відбувалося з комісаром зараз, було гірше за будь-який кошмар — адже всі ці неймовірні події були не химерною маячнею, а цілком реальною дійсністю.
Він не спав, не марив, і перед ним на столі лежав не якийсь анонімний лист, не сповідь божевільного, а цілком офіційний документ, одержаний із рук самого префекта.
І префект вірив цьому документові. Чи не краще й самому Мегре повірити в нього?
Він добре пам'ятав усе, що передувало цій зустрічі в кав'ярні: телефонний дзвінок, розпачливий голос дівчини, яку він спочатку слухав поночі, не наважуючись покласти трубку, нарешті, спалах світла і запитання дружини:
— Що сталося?
Він лише знизав плечима, намагаючись не пропустити жодного слова із схвильованої розповіді незнайомки.
Тоді все це було справжнє, звичне, реальне — так само, як ця знайома от уже двадцять п'ять років кімната, жінка, що лежала поруч.
Вона подала йому недокурену звечора люльку і чиркнула сірником. Вже не вперше його будили ось так, серед ночі, і пані Мегре знала, що лише після двох-трьох затяжок чоловік відчував себе у формі.
За цим ось столом він протер уже не одні штани. Та сьогодні й стіл уже здавався комісарові не таким реальним. Чи не стане й він зовсім далеким спогадом після того, як Мегре подасть префектові доповідну?
Хіба не на це натякав всемогутній пан Мітла, який уже два роки обіцяв підмести Париж і щоранку грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, позуючи перед фоторепортерами?
Старий комісар знову відчув, як у серці запекло від образи. Цей шмаркач звинуватив його в гонитві за славою. Мегре ніколи не шукав слави. Навпаки. Скільки разів розслідування ускладнювалося через те, що його всюди впізнавали? Та хіба ж він винний, що журналісти зробили з нього щось подібне до живої легенди?
А втім, по-своєму префект у дечому мав рацію.
«Отже, тільки тому, що якась юна особа розповіла вам зворушливу історію, ви, комісар карного розшуку, схопилися з ліжка і полетіли на побачення з нею… Чи не краще було б доручити цю місію комусь із ваших молодших підлеглих?..»
Чи не це саме сказала йому пані Мегре?
— А чому ти не пошлеш когось із інспекторів?
Саме тому, що в цій історії було щось сумнівне, а фактам, про які повідомляла по телефону дівчина, бракувало логічності. Та хіба завжди є логіка в тому, що відбувається в житті? Зайвий доказ того — все, що сталося з ним самим. Куди вже далі — комісар карного розшуку змушений доводити свою безневинність!
Бо цього вимагає велике цабе. А втім, Мегре вже не гнівався на префекта. Йому вже не кортіло заліпити своєму начальникові в пику. В цій історії панові Мітлі дісталася роль пішака. Грав не він, грали ним. Ще більші цабе.
Мегре допив першу склянку пива, налив ще одну, поставив поруч на столі, неквапливо запалив люльку і знову схилився над протоколом.
«Пан Мегре попросив білого вина. Хазяїн запитав:
— У пляшці?
Той відповів «еге ж», і за хвилину хазяїн приніс невеличку пляшку. Пан Мегре хотів почастувати й мене, але я відповіла, що допіру пила каву. Не пам'ятаю точно, з чого саме почалася наша розмова. Здається, пан Мегре сказав:
— У більшості людей хибне уявлення про нашу професію… Готовий заприсягтися, що у вас теж…
— Я багато чула про ваші допити, — сказала я. — Про те, як поліція виморює в людей визнання…
— Це вже потім… Найважче — знайти злочинця… До речі, зараз я розшукую одного дуже небезпечного рецидивіста. Я певний, що здибаю його в одному з нічних барів…»
Незважаючи на дещо надмірну патетику, її розповідь по телефону про зрадливу подругу та підступного Марка була значно переконливіша, аніж ті фрази, які вона вкладала в уста Мегре.
«— Якщо хочете, можете піти зі мною…
Він підвівся, певний моєї згоди, і кинув на стіл кілька монет. Коли я теж хотіла розплатитися, хазяїн відповів, що все гаразд, за мене вже заплачено.