Ми разом вийшли з кав'ярні.
— На вас чекають ваші батьки?
— Моєму дядечкові байдуже, коли я повертаюся додому… Він мені не дорікає…
— Тоді ходімо…
Я погодилася, бо мені було дуже цікаво. Пам'ятаю, як ми перейшли вулицю Жакоб, звернули до якогось завулка і опинилися в барі. Біля стойки юрмилося багато чоловіків.
Я пильно оглядала присутніх, намагаючись здогадатися, хто з них той самий злочинець, якого от-от буде заарештовано. Комісар поставив переді мною чарку віскі. Спочатку я не хотіла пити, але після гіркої, ледь теплої кави мене пекла згага.
Можливо, непомітно для мене мені знову підлили віскі, і, сама того не знаючи, я випила дві чарки. Не знаю. Біля стойки весь час штовхалися, в барі було жарко й дуже накурено.
— Ходімо, — мовив комісар. — Тут немає нічого цікавого… Хіба що кілька дрібних сутенерів… Наш рецидивіст десь-інде…
— Я б хотіла повернутися додому, — сказала я. Та комісар навіть не слухав мене.
— Ще півгодини, і ви будете свідком сенсаційного арешту, про який завтра писатимуть усі газети…»
Для того, щоб усе це трималося купи, дівчина мала довести, що він її напоїв. Тоді можна було б легше пояснити, чому вона не зовсім точно запам'ятала, де саме все це відбувалося. І перша, і друга історія були однаково брехливі, але однаково підкріплені невигаданими фактами.
«Потім ми зайшли до якогось підвального ресторанчика… Грав джаз, люди танцювали… Якщо не помиляюсь, це було десь у районі Сен-Жермен-де-Пре… Там багато таких ресторанів… Комісар знову примусив мене випити…
Я вже не тямила себе, в голові наморочилося, і я подумала, що відчую себе краще, коли трохи вип'ю…
Що було потім, я пам'ятаю ляше уривками… Коли ми вибралися на вулицю, він тримав мене за руку, а далі взяв за стан, буцімто для того, щоб я не впала… Я намагалася відштовхнути його, але марно… Незабаром ми опинилися в якомусь приміщенні з довгим коридором… Він кілька хвилин розмовляв з якимось сивим дідком, що сидів за загородкою…
Далі ми кудись підіймалися вузькими сходами, йшли по червоній доріжці уздовж коридора з нумерованим ч кімнатами по обидва боки, нарешті зупинилися, і комісар почав відмикати двері.
— Ні!.. Ні!.. Я не хочу! — машинально вигукнула я. Посміхаючись, він завів мене до кімнати. В кутку стояло ліжко.
— Залиште мене, бо я покличу…
Він затулив мені рота рукою і сказав:
— Ви забуваєте, що поліція — це я!»
Це була майже правда. Звичайно, крім останньої фрази. До того ж дівчина не опиралася. І, певна річ, він не водив її по ресторанах і не примушував пити.
Вони справді зустрілися в кав'ярні «Затишок», але розмова їхня була зовсім інша. Дівчина сказала, що звуть її Ніколь Карве і що вона донька мирового судді з Лярошелі. Подругу, яка разом з Марком чекала її на вокзалі, звали Лора Дюбвісон, і вона начебто була донькою тамтешнього торговця рибою.
— Якщо я правильно вас зрозумів, ви не знаєте ні адреси вашої подруги, ні адреси Марка, ні назви готелю, де ви залишили валізку. Ви також не знаєте, як знайти будинок, з якого ви втекли, залишивши сумочку з грішми….
Вона ще була п'яна і від неї тхнуло алкоголем.
— Перш за все вас треба десь влаштувати на ніч… Ходімо…
Він справді кинув на стіл кілька монет, справді взяв її за руку на бульварі Сен-Жермен, а потім, побачивши, що вона ледь стоїть на ногах, підтримав її за талію.
Він знав цілком пристойний і недорогий готель на вулиці Еколь. Але по дорозі до нього вони ні разу не зупинялися.
— А як ви листувалися з вашою подругою, не знаючи її адреси?
Ледве повертаючи язиком, дівчина відповіла:
— Ви не вірите мені, ви гадаєте, що я брешу… Але я писала їй до запитання… Лора жити не може без таємниць… В школі, коли вона була маленька, вона вдавала…
Мегре вже не пам'ятав, що вдавала маленька Лора. Він майже не слухав свою супутницю, думаючи лише про те, як швидше від неї відкараскатися.
В готелі «Савой» справді чергував сивий, давно неголений дідуган, який простяг йому ключа, буркнувши:
— Третій поверх, ліворуч…
Ліфта в готелі не було.
— Допоможіть мені піднятися… Я ледве стою на ногах…
Він допоміг їй — і тепер уже не міг відрізнити правди од вигадки.
— Дякую, пане Мегре… Я дуже п'яна, правда? Яка ганьба! Що я скажу своїм батькам?
Вони піднялися на третій поверх, і Мегре справді почав відмикати двері.
— Годі турбуватися, лягайте спати… Завтра ми в усьому розберемося.
Дівчина переступила поріг, але тут же об щось спіткнулася, впала на підлогу і навіть не намагалася підвестись. Так вона могла б і заснути.