Тоді Мегре теж зайшов до кімнати, підняв її, поставив на рівні ноги, зняв туфлі та жакет і хотів уже був вийти, як раптом дівчина простогнала:
— Я хочу пити!
Він пішов до туалету, взяв з полички склянку, старанно вимив її і наповнив водою. Коли він повернувся, дівчина вже сиділа на ліжку, намагаючися скинути спідницю.
— Мені боляче… Клятий замок…
Вона випила всю воду, не зводячи з нього скорботного погляду.
— Допоможіть мені, будь ласка… Коли б ви знали, як мені зле… Мене нудить…
Він допоміг їй звільнитися від спіднички та блузки. Дівчина одразу впала на ліжко й заснула.
— Ну, що та? — запитала його пані Мегре, коли він повернувся додому.
— Якась дивна історія… Завтра розберуся…
— Гарна дівчина?
— Я якось не звернув на це уваги… Вона була геть п'яна…
— І що ти зробив?
— Одвів до готелю й поклав спати…
— Ти її роздягав?
— Довелося… Така в нас робота…
— Дивися, щоб ти про це не пожалкував…
Пані Мегре була збентежена. Його теж мучило якесь неприємне передчуття.
О дев'ятій ранку, подзвонивши зі свого кабінету до готелю «Савой», він довідався, що мадемуазель з тридцять другого давно пішла, сказавши, що за номер заплатить комісар Мегре, який привів її до готелю.
А ще за півгодини телефоністка Сюрте повідомила його, що ніякий суддя на прізвище Карве, ні взагалі будь-хто з таким прізвищем у Ларошелі не проживав. Не проживав там також і жодний Дюбвісон.
«Ви забуваєте, що поліція — це я!»
Мегре підвівся і став перед відчиненим вікном, засунувши руки в кишені і стиснувши в зубах люльку. Йому бракувало духу ще раз прочитати твір Ніколь Прієр. До того він довго зіщулившись сидів у кріслі, заціпенілий, пригнічений, байдужий до всього. Він відчував себе чужим у своєму кабінеті, самотнім у цьому ворожому до нього світі, безмежно втомленим, нікому не потрібним. Приглушений гомін голосів за стіною в інспекторській, шум кроків у коридорі здавалися йому страшенно далекими, зливалися в один невиразний дрімливий гул.
Йому залишилося три роки до пенсії. Навіть його приятель Пардон нагадав йому про це. Чому? Тому, що просто вважав, що йому час відпочити? Чи, може, оглядаючи, виявив щось таке, про що не наважився говорити відверто?
Він порадив комісарові менше пити, тобто не пити зовсім. Хіба що склянку сухого вина перед обідом, і то нечасто. А незабаром йому пропишуть режим, пілюлі через кожні три години.
Попереду була безрадісна старість, коли один за одним виходять з ладу життєдайні органи, немов деталі автомашини, що пройшла не одну тисячу кілометрів. В автомашині старі деталі завжди можна замінити новими. От тільки для старих людей таких запчастин ніхто не продав.
Він не відчував, як лине час. Сонячні плями на стінах невблаганно повзли кудись ліворуч, потім зовсім зникли, але він навіть не помітив цього.
В нього не було ні снаги, ні бажання боротися. Він змирився з поразкою і на якийсь час навіть відчув полегшення від цього. Не буде більше постійної відповідальності. Не буде змарнованих у даремних пошуках вечорів, безсонних виснажливих ночей, сповнених несподіванок днів.
«Ви забуваєте, що поліція — це я!»
Можливо, саме ця фраза повернула його до життя. Думкою він уже полинув був до Менга-на-Луарі, де на нього з дружиною чекав невеличкий будинок в садом та городом. Він уявляв, як доглядатиме дерева, мирно поливатиме при сході та заході сонця квіти й овочі, сидітиме біля річки з вудкою в руці…
«Ви забуваєте, що поліція…»
Це було так несхоже на нього, звучало так фальшиво, що його губи мимоволі розтягайся в усмішці, і поступово йому одлягло від серця.
Мегре простяг руку до таці, узяв бутерброд, відкусив добрячий шмат і відкоркував другу пляшку пива. Якийсь час він стояв біля вікна ї спокійно снідав, дивлячись перед себе туди, де за нерухомими кронами платанів сліпуче вилискували води Сени.
Поступово він виходив із заціпеніння, знову починав відчувати свій зв'язок з навколишнім життям. Набережною туди і сюди сновигали перехожі. Зупинившись посеред мосту Мішель, двоє закоханих довго дивились, як тече вода, як пропливають довгі каравани барж, і весь час цілувалися, сповнені радості життя, байдужі до того, що відбувалося навкруги.
Поруч невпинно цокотіла друкарська машинка. Певно, інспектори вже не раз здивовано перезирнулися поміж. собою, киваючи на двері їхнього патрона.
Він сів до столу і глянув на протокол. Твір Ніколь Прієр закінчувався досить несподіваною фразою.
«Більш пан Мегре нічого собі не дозволив. Певно, в останню мить він просто злякався…»