Як і думав Мегре, він так нічого й не сказав. А за кілька тижнів на околиці Тулона було вбито двох монмартрських молодиків, які виїхали з Парижа одразу після пригоди з Манюєлем.
— Хто їх зна, чого вони втекли?.. Можливо, їм раптом здалося, що в Парижі погане повітря… Біля моря воно, звичайно…
Машина проминула Єлісейські Поля, об'їхала Тріумфальну арку, пірнула в авеню Мак-Магон і, повернувши ліворуч, покотила по вулиці Акацій.
Це був тихий міщанський квартал, де трохи осторонь стояли два будинки з мебльованими кімнатами та один почорнілий від часу особняк.
— Мені йти з вами, патроне?
— Ні… Пошукай краще свого колегу… Не пам'ятаю, хто сьогодні тут чергує…
— Гладкий Лурті…
— Ти знайдеш його десь за рогом… Спитай у нього, що робила цього ранку Алін…
Алін по-своєму теж була вельми цікава особа. Колись вона служила в «Золотій підкові» — худа, з завжди розпатланим чорним волоссям, з темними блискучими очима. Всі знали, що вона коханка Манюеля, яку він здибав десь на вулиці.
В клініці він домігся для неї кімнати поруч зі своєю палатою. За його вказівками Алін знайшла управляючого для «Золотої підкови» й часом навідувалася туди сама, щоб перевірити виторг.
За три роки вона погладшала, заокруглилася, навчилася зачісуватись і навіть почала стежити за модою, одягаючись благопристойно і водночас кокетно.
Вони жили у комфортабельному будинку з великим безшумним ліфтом, з дверима з червоного дерева. Мегре зайшов у кабіну і натиснув кнопку п'ятого поверху На його дзвінок всередині щось заскрипіло, почувся м'який шурхіт гумових шин, і нарешті голос Манюєля, який запитав:
— Хто там?
— Мегре.
— Знову?
Двері відчинилися.
— Заходьте… Я вдома сам… Я був задрімав, ви мене розбудили…
У Манюєля тепер було сиве шовковисте волосся, яке надавало його обличчю певної гідності. Він був одягнутий у білу чисту сорочку, зелені піжамні штани, червоні пантофлі.
— Ну що вам від мене потрібно?.. Адже відколи ви мене знаєте, я вже зробив вам стільки послуг!.. Не треба до вітальні! Я завжди запитую себе, на біса мені ця вітальня?.. Адже я нікого не приймаю…
Вони зайшли до невеличкої кімнати з вікнами на вулицю. Тут хазяїн проводив більшість часу. В кутку стояв телевізор, у другому — програвач платівок, на столі кілька різних за розміром транзисторів. Під стіною була червона тахта й крісло. Всюди в безладді лежали газети, журнали та сила-силенна поліцейських романів.
Попільнички в кімнаті не було. Манюель ніколи не курив. І не пив.
— Попереджаю, я можу образитись… А ви знаєте, я слів на вітер не кидаю. Я повноправний громадянин і ніколи не був під судом. Мій патент і всі мої рахунки справні. Живу я тихше води, нижче трави, як миша в норі… Сам я навіть не можу вийти на вулицю.
Мегре, який добре знав свого співрозмовника, терпляче ждав кінця комедії. Зараз Манюєль грав роль буркотуна.
— Всі мої розмови підслуховуються… Не заперечуйте, я не вчора народився, як і ви… Підслуховуйте, записуйте — це мені до одного місця… Я прощу тільки, щоб ніхто не чіпав Аліни…
— До неї хтось залицяється?
— Годі вам, пане Мегре… Ви, я бачу, хитріший за мене.
— Та де вже мені?!
— Що? Та я навіть читати й писати до ладу…. Його улюблена співанка! Він пишався своєю неписьменністю, як інші своїми дипломами.
Мегре зробив довгу затяжку і, посміхаючись, промовив:
— Коли б я міг вас перехитрувати, Манюєлю, то ви знаєте, що давно вже сиділи б за ґратами…
— Ну от, ви знову за своє! Повернімося краще до Аліни… Сьогодні за нею ходить, як тінь, якийсь дебелий тип… Вчора був якийсь чорнявенький… Завтра ви приставите ще іншого хвоста… Досить їй носа висунути на вулицю, і вже ваш шпиг так і вродився тут… Добре, що хоч удома є туалет! Ви людина коректна, ви навіть мені до вподоби, але це не дає вам права щодня мене відвідувати, немов хворого родича… Дивуюсь, що ви не захопили з собою цукерок та квітів… Скажіть же нарешті, що вам від мене потрібно?
— Сьогодні в мене особиста справа…
— Особиста для кого?
— Ви знаєте Ніколь?
— Яку ще Ніколь? У Парижі всі тротуари кишать вашими Ніколь… З чого вона живе?
— Вона студентка.
— Що?
— Вона вчиться в Сорбонні, в університеті…
— І це я повинен знати дівчат, що вчаться в університеті?
— Я вам поставив запитання… Її звати Ніколь Прієр.
— Уперше чую…
— Вона мешкав недалеко звідси, на бульварі Курсель… Її дядько Жан-Батіст Прієр — головний доповідач Державної ради.