— Їх справді чимало…
— Я вам більше не потрібна? — запитала пані Йонкер. — Чи, може, спустимося разом і я вас почастую часи?
— Зачекайте хвилинку, мадам. Ваш чоловік дуже люб'язно провів мене по всьому будинку. І тільки чомусь забув показати, куди ведуть оті он двері… — Він показав на масивні, темні дубові двері в глибині малярні. — Хто знає? Можливо, там ми знайдемо решту ваших кар тип…
Напруження досягло краю, в повітрі запахло грозою, і здавалось, от-от спалахне блискавка. Голоси лунали глухо, різко.
— Боюся, що ні, пане комісар, — хрипко промовив Йонкер.
— А звідки вам знати?
— Бо вже принаймні кілька місяців, коли не років, ці двері ніхто не відчиняв… Колись там була кімната тієї самої особи, про яку оце згадувала моя дружина. Там вона відпочивала після роботи…
— І ви досі зберігаєте її як святилище? Після стількох років? Оце кохання;!
Він нападав навмисне, щоб роздратувати супротивника. Внутрішній голос казав йому, що годі вже панькатися, тепер треба показати зуби; байдуже, що ця сцена відбувається не в його кабінеті на набережній Орфевр, а в чужій приватній малярні, звідки відкривається панорама всього Парижа.
Голландець стиснув кулаки, але не піддався на провокацію.
— Я певен, пане Мегре, що коли б і я зненацька до вас заскочив і заходився порпатися в усіх закутках, ставити вашій дружині підступні запитання, то багато подробиць вашого приватного життя видалися б мені дуже дивними, ба навіть нез'ясовними. Річ, певно, в тім, що в кожного з нас різна психіка, різне поводження. Те, що я вважаю звичайною річчю, може не відповідати вашим нормам. І навпаки. Це чималенький будинок… Практично у мене тут немає іншого клопоту, як мої картини. Ми рідко буваємо серед людей, а моя дружина, як ви змогли пересвідчитися, часом бавиться малюванням. Чому ж вас так дивує, що вона не надає жодного значення тому, що потім стається з її картинами? Адже вона мав цілковите право палити їх, викидати на смітник чи дарувати друзям…
— Яким друзям?
— Я змушений повторити те, що ви вже могли чути в моєму кабінеті. З мого боку було б непорядністю через надмірну балакучість наражати безвинних людей на неприємності. Навіть на подібні до тих, яких ми зараз зазнаймо самі, бо вночі на нашій вулиці комусь, бачте, заманулося вчинити стрілянину…
— А тепер повернімося до тих дверей…
— Я не знаю, скільки кімнат має ваша квартира, пане Мегре. У цьому будинку їх тридцять дві! До того ж ми досить часто міняємо служниць. От зовсім недавно ми змушені були звільнити одну покоївку, бо вона виявилася не досить тактовною. Кого ж може здивувати, що за таких умов загубився якийсь ключ? Тільки не нас і не таких, як ми…
— І ви досі не замовили собі іншого?
— Я про це не думав.
— А ви певні, що ключа справді загублено? Може, його просто заховано?
— Я його не ховав… І не знаю, де його шукати. Можливо, згодом він і сам знайдеться там, де ніхто и не сподівався.
— Ви дозволите мені скористатися з цього телефону? Бо, як і в більшості кімнат, на столі тут стояв телефон. Певно, в цьому домі всі телефони паралельні.
— А що ви хочете?
— Викликати слюсаря.
— Ось цього я вже не потерплю! Вам ніхто не давав такого права.
— Що ж, гаразд… Тоді я зателефоную до прокуратури — і за годину мені пришлють ордер на обшук, виписаний за всіма правилами.
Йонкери знову перезирнулися, і, взявши табурет, що стояв біля мольберта, Мірелла попрямувала до шафи. Ставши на табурет, вона простягла руку, а коли зіскочила додолу — тримала ключ.
— Розумієте, пане Йонкер, мене відразу вразила одна деталь… Точніше, дві деталі. На дверях вашої малярні є засув. Та, всупереч звичаєві, не з цього боку, а з того. І от допіру, слухаючи вас, я помітив, що на тих дверях засув теж встановлено не зсередини, а ззовні…
— Дивуйтеся скільки вам заманеться, пане Мегре. А втім, відколи ви сюди зайшли, ви тільки те й робите, що дивуєтеся. Нічого не вдієш! Ви живете так, ми живемо інакше. Вам нас не зрозуміти…
— Даруйте, але ж я намагаюся!
І, взявши у пані Йонкер ключа, він попрямував до замкнутих дверей. Господарі немов прикипіли на місці посеред просторої малярні, схожі на два манекени.
Сухо клацнув замок. Двері відчинилися.
— Тож відколи не відмикалися ці двері? Га, пане Йонкер?
— Мене це не хвилює.
— Я вас не проситиму супроводжувати мене, пані Йонкер, і ви самі знаєте чому… Звеліть підійти вашому чоловікові… Тут для нього є кілька цікавих сюрпризів.
Голландець швидко пройшов уперед, намагаючись зберегти на обличчі вираз ображеної гідності.