— Два-три роки тому… — почав аматор живопису, зрізаючи кінчик сигари.
Та комісар не дав йому доказати.
— Дозволю собі зауважити, що ви знову не точні. Відколи я тут, ви не назвали жодної точної дати, жодного прізвища, крім хіба що прізвищ геніальних небіжчиків… Завжди у вас то «кілька тижнів», то «кілька місяців», то «кілька років»… Чому це так?
— А тому, що мені байдужісінько, коли що відбувається! Мене ніхто не зобов'язує з'являтися на роботу рівно о такій-то годині. А до сьогодні я ще нікому не звітував про свою поведінку…
Коли він лютував, вираз ображеної гідності залишав його обличчя. В жінчиному погляді Мегре прочитав занепокоєння. Вона явно не схвалювала таких спалахів.
«Ти, кралечко, з власного досвіду знаєш, що в поліції такі штучки не минають», — подумав Мегре.
І де він міг її спіткати? В Ніцці, коли вона була молода? В Англії? Десь-інде?
— Ваша воля вірити мені чи ні, пане Мегре. Отож повторюю: чи то два, чи то три роки тому мене повідомили, що в Парижі є молодий талановитий художник, який буквально гине з голоду… Що він спить під мостами, а харчується з того, що знайде на смітниках…
— Знову «повідомили»… Хто саме повідомив? Приятель, торговець картинами… Хто повідомив вас про цього молодого художника?
Йонкер удав, що відганяє муху.
— Байдуже! Я вже не пам'ятаю… І мені стало соромно, що в мене стоїть порожня малярня, з якої ніхто не користується…
— Ваша дружина тоді ще не малювала?
— Ні. Інакше б я його сюди не впустив.
— А як прізвище цього майстра настінного живопису?
— Я знав лише його ім'я…
— Що ж то за ім'я?
Невеличка пауза.
— Педро…
Він вигадував.
— Хто він за національністю? Іспанець? Чи італієць?
— Уявіть собі, що це мене ніколи не цікавило. Я віддав малярню та кімнатку поруч у його цілковите розпорядження. Я також дав йому грошей, щоб купив полотна та фарби.
— А на ніч ви його замикали, щоб часом не повіявся до кабаре?
— Я його не замикав.
— Навіщо ж тоді ті зовнішні засуви?
— Вони там відтоді, відколи стоїть цей будинок.
— Яка ж тут рація?
— Найпростіша! Вас це здивувало лиш тому, що ви не аматор і не колекціонуєте картин. Я довгий час тримав у малярні ті картини, яким не було місця на стінах будинку… Чи не логічно зачиняти їх ззовні? Зсередини зачиняти їх я не міг…
— Я гадав, що малярня була зроблена спеціально для вашої тодішньої подруги-художниці…
— Скажімо, засуви були поставлені після того, як вона звідси вибралася…
— На обох дверях?
— Я не певний, що наказував слюсареві ставити засув на дверях до кімнати.
— Гаразд, повернімося до вашого Педро…
— Він прожив у мене в домі лише кілька місяців…
— Кілька! — повторив Мегре.
Мірелла не могла стримати усмішки.
Обличчя голландця налилося кров'ю, і лиш великим зусиллям, певно, неабиякої волі йому вдалося стримати свій гнів.
— Він був дуже талановитий?
— Надзвичайно.
— І що ж, він домігся слави? Зараз це відомий художник?
— Не знаю… Я не раз бачив, як він працює, і був зачарований його картинами…
— Ви їх купували?
— Як я міг купувати полотно в людини, якій дав притулок?
— Отже, у вас немає жодної з його праць? І йому навіть не спало на думку подарувати вам бодай одну картину на прощання?
— А ви бачили у мене хоч одну картину, котрій було б менше як тридцять років?.. Кожен справжній аматор живопису — це передусім колекціонер… А кожен колекціонер обмежує коло своїх інтересів певним періодом… Щодо мене, то моя колекція охоплює період від Ван-Гога до Модільяні..
— Педро їв нагорі?
— Певна річ.
— Йому подавав Карл?
— Це ви можете запитати у моєї дружини.
— Еге ж, саме Карл, — відповіла та не дуже певно.
— Він часто виходив до міста?
— Як і всі хлопці його віку.
— До речі, скільки йому?
— Двадцять два — двадцять три роки. Спочатку він приводив своїх знайомих до малярні по одному чи по два. Далі втратив почуття міри. Були ночі, коли їх збиралося до двох десятків… Можете уявити собі, який там стояв галас… І це над спальнею моєї дружини. За таких умов їй важко було заснути…
— І вас ніколи не цікавило подивитися, що там робиться, мадам?
— Про це потурбувався мій чоловік.
— Із якими наслідками?
— Він вигнав Педро геть! Але все-таки дав певну суму грошей.
— І лише тоді ви вперше побачили малюнки на стінах?
Йонкер кивнув головою.
— Ви також, мадам? У такому разі ваш портрет мав відкрити вам, що Педро був у вас закоханий. До речі, він ніколи до вас не залицявся?