— Він певен, що то був саме будинок Йонкера?
— Він знає авеню Жюно, як свої п'ять пальців, бо обійшов її вздовж і впоперек, пропонуючи пилососи. Тож слухайте. Звідти вийшло двоє чоловіків, тримаючи попід руки третього, п'яного як хлющ. Сам він уже не міг стояти на ногах. Коли ті двоє, що, сказати б, несли третього, побачили Ланжерона, вони ступили крок назад, до будинку, але потім один з них вигукнув: «Ходімо! Іди, йолопе! І треба ж упиватися до такого стану!..»
— І вони його кудись повезли?
— Стривайте, це ще не все. По-перше, мій комівояжер твердить, що той, хто говорив, мав сильний англійський акцент. По-друге, на п'яному не було ні черевиків, ні навіть шкарпеток. Його босі ноги волочилися по бруківці.
Після того як вони вмостили його на задньому сидінні, один сів поруч, другий — до керма, і машина від'їхала на повній швидкості… То вам покликати мого добродія?
Мегре завагався. Тепер він твердо знав, що зволікати далі не можна.
— Заведіть його до інспекторської і запротоколюйте свідчення. Дивіться, щоб він нічого не забув. Зараз важлива кожна дрібниця.
— А що я маю робити далі?
— Потім поговоримо.
Напередодні в цю саму пору він намагався вирвати зізнання в жовторотого крадія коштовностей Воша на прізвисько Жанчик, аж поки о першій годині ночі той не розколовся і не виказав Гастона Нуво.
І хто знає, до котрої години горітиме світло в його кабінеті цієї ночі… Таке рідко трапляється двічі підряд. Між двома справами майже завжди випадав перепочинок, і, парадоксально, досить було цьому перепочинку затягтися, — як Мегре хмурнів і не знав, куди себе подіти.
— Дайте мені автоінспекцію. Тільки мерщій!
Він не пригадував, щоб коли бачив жовтого «ягуара» — такий колір був досить незвичайний для англійської машини. Літери «ТТ» означали, що власник цього автомобіля приїхав до Франції як турист і мита не платив.
— Хто у вас сидить на «ТТ»? Ротів? Пішов? Хто його заступає? Нікого вже немає? А ти? Сподіваюся, ти ще там є? Слухай, мій хлопчику. Ти повинен нам допомогти… Або сходи сам до Ротівого кабінету, або зателефонуй до нього додому і скажи, щоб він негайно їхав на роботу. Байдуже, що він обідає. Ясно? Йдеться про «ягуар». Так, «ягуар». Він ще вчора їздив по Парижу. Жовтий «ягуар» з номерним знаком «ТТ». Ні, номера я не знаю. Це було б надто просто. Та я певен, що зараз в усьому Парижі немає й дюжини жовтих «ягуарів». Отож не гай ні хвилини і дзвони мені до Сюрте. Мене цікавить прізвище власника, його адреса, дати приїзду до Франції… Ну, бувай. Вибачся за мене перед Ротівом, якщо тобі доведеться його потурбувати. Я колись йому віддячу. Скажи, що йдеться про ловлю того типа, що підстрелив Лоньйона. Еге ж, інспектора з вісімнадцятої…
Він відчинив двері до інспекторської і гукнув Жанв'е.
— З Марни нема жодних новин?
— Поки що нічого. Боюся, що в Лагрюма аварія.
— Котра година?
— Сьома.
— Я хочу пити. Накажи, щоб подали пива. І коли вже на те пішло, думаю, що й бутерброди будуть не зайві.
— На скільки осіб?
— Точно не знаю. Якнайбільше.
Він якийсь час ходив туди й сюди по кабінету, заклавши руки за спину, потім знову зняв телефонну трубку.
— Дайте, будь ласка, мою квартиру.
Щоб попередити дружину, що він уже напевно не прийде вечеряти. Тільки-но він скінчив розмову, як знову пролунав дзвоник. Комісар кинувся до апарата.
— Алло! Так. Бастіані? Легше, ніж ти сподівався? Кажеш», пощастило? Тим краще. Ну, я слухаю.
Він сів у крісло, рвучко підсунув до себе блокнот, узяв олівець.
— Як ти сказав його прізвище? Стенлі Гобсон? Що? Довга історія? Скороти її, тільки не випускай нічого істотного. Ні-ні, друзяко… Просто я трохи хвилююсь. Не можна гаяти жодної хвилини. Мене мучить цей босий випивака. Ну, гаразд. Що там у тебе?
Справа вже мала шістнадцятирічну давність і почалася з того, що в готелі «Проманд дез-Англе» в Ніцці якось заарештували добродія на ім'я Стенлі Гобсон. Його вже давно розшукував Скотленд-ярд, де він значився як крадій коштовностей. Арештові передувало кілька подібних грабунків у багатих віллах по сусідству, в Анті-бах та Каннах, а також у самому готелі, де мешкав Гобсон.