— Під Ван-Гога?
— Ні, під Мане. Але, повірте мені, якщо тільки ви ще можете мені вірити, нічого я не знав про їхній намір убивати вашого інспектора. Я зрозумів це лиш тоді, як почув постріли.
Запала тривка тиша. Лиш тепер Мегре відчув, як він стомився, і вже з безпорадним співчуттям поглядав на старого голландця, який, сидячи навпроти, невпевнено простягав руку до пляшки з коньяком.
— Ви дозволите?
Вихиливши добрячу чарку, він спробував усміхнутися.
— В усякому разі, для мене все скінчилося, чи не так? І от я думаю, чото мені найбільше бракуватиме?
Картин, у які він угатив стільки грошей? Чи жінки, щодо якої в нього ніколи не було жодних ілюзій, та обійтися без якої він уже не міг?
— Ось побачите, пане Мегре, ніхто не повірить, що розумна людина може виявитися такою наївною.
І по хвилинній задумі додав:
— Лише колекціонери картин можуть мене зрозуміти.
А в сусідньому кабінеті Люка вже допитував Лисого Стена.
Ще цілих дві години в Сюрте грюкали двері, лунали кроки людей, що переходили з кімнати до кімнати, торохтіли, мов цикади, друкарські машинки.
І, як напередодні, десь лиш за північ нарешті погасли всі лампи.
— Я відвезу вас додому, мадемуазель. Тепер уже ви зможете спати спокійно.
Вони сиділи поруч на задньому сидінні таксі.
— Ви на мене сердитеся, пане Мегре?
— За віщо?
— Адже коли б я не злякалася й не втекла з дому, вам було б значно легше розслідувати цю справу?
— Певна річ, ми виграли б кілька годин, але наслідки були б ті самі.
Здавалося, він був не в захваті від цих наслідків і навіть відчував ніби жаль до Мірелли, коли її під конвоєм одводили до камери попереднього ув'язнення.
А ще за місяць Лоньйон вийшов з лікарні ще худіший, як звичайно, але з іскорками в очах, бо відтепер у своєму вісімнадцятому відділку його вважали мало не за героя. І, головне, цього разу у газетах з'явилася не комісарова фотографія, а його власна.
Того ж дня разом з дружиною він вирушив до тихого гірського села в Арденнах, де мав цілих два місяці набиратися здоров'я і доглядати свою хвору дружину.
Маріо де Лючіа затримали на бельгійському кордоні. Йому, як і Гобсонові, уклепали десять років каторги.
Містер Голлан заперечував будь-яку причетність до замаху на інспектора і відбувся лише двома роками тюрми як шахрай.
Йонкера засудили на один рік, і з огляду на те, що кожен день попереднього ув'язнення зараховується за два, він із залу суду пішов додому. В супроводі своєї чарівної дружини, яку, за браком доказів, навіть не притягли до судової відповідальності.
Мегре, який під час процесу принишк у самій глибині зали, перший вислизнув до виходу, щоб уникнути зустрічі зі своїми знайомими. Тим більше, що він пообіцяв одразу сповістити пані Мегре про судовий вирок.
Та це вже була давня історія, бо тепер стояв червень і в Сюрте тільки й було розмов, що про вакації.
МЕГРЕ І СТАРЕНЬКА ПАНІ
1. ВЛАСНИЦЯ ДАЧІ «ХАЛУПКА»
З експреса Париж — Гавр він зійшов на похмурій станції Беоте-Безвілль. Щоб не спізнитися, Мегре мусив встати о п'ятій, але так і не впіймав таксі. Тож довелося їхати до Сен-Лазарського вокзалу першим поїздом метро. Тепер він мав зробити пересадку.
— Скажіть, будь ласка, де тут поїзд на Етрета?
Було вже за восьму, давно розвиднілося, але з неба сіялася холодна мжичка, і здавалося, що тільки світає.
На вокзалі — ні ресторану, ні буфету, і лиш по той бік колії видніло щось подібне до чайної, біля якої стояли фургони торговців товаром.
— На Етрета? Це ще нескоро. Ваш поїзд он там.
Він повів очима вбік од платформи, де стояло кілька допотопних вагонів зеленого, тепер уже незвичного кольору. Паровоза, не було. За шибками вагонних вікон бовваніли нерухомі силуети нечисленних пасажирів, які, здавалося, чекали ще звечора. Поїзд видавався якимось несправжнім, іграшковим, як на дитячому малюнку.
Ціла родина — певна річ, парижани! — стрімголов мчала, перестрибуючи через рейки, до цього поїзда без паровоза. Трійко малюків тримали в руках сачки на креветок.
Ця картина, власне, й настроїла його на новий лад. На мить Мегре забув про свої літа, йому вчувся запах моря і навіть розмірений шум прибою, хоча до узбережжя було щонайменше кілометрів двадцять. Комісар задер голову і не без пошани глянув на сірі хмари, які, певно, пливли звідтіля.
Мегре народився і зріс далеко від моря, і для нього воно було невіддільне від сачків на креветок, іграшкових поїздів, чоловіків у шортах, пляжних парасольок, торговців черепашками та всілякими сувенірами, маленьких кав'ярень, де подаються устриці з білим вином, сімейних пансіонатів з їх вічним однаковим, специфічним запахом. Не минало й тижня, як пані Мегре починала нудитися від неробства, і в ці хвилини залюбки погодилася б мити посуд на кухні.