— Вам, певно, вже казали, а коли ні, то ще неодмінно скажуть, що я стара дивачка. У мене й справді сила дивацтв. Ви навіть не можете собі уявити, скільки химер з'являється в самотніх людей. Може, ви сядете он у те крісло біля вікна і зробите мені приємність — запалите вашу люльку? Мій чоловік з ранку до вечора палив сигару. Сигарний дим просяк увесь будинок. Між нами кажучи, я навіть гадаю, що це йому не подобалося — курити він почав пізно, коли йому вже перевалило за сорок. Якраз тоді, коли пішла слава про крем «Жюва».
І швидко, немов перепрошуючи за своє лихомовство, вона додала:
— В кожного свої слабості. Сподіваюся, ви вже пили каву в готелі? Тоді дозвольте вам запропонувати чарку кальвадосу, якому вже понад тридцять років.
Він зрозумів, що очі молодять її аж ніяк не менше, ніж жвавість. Блідо-голубі, як вересневе небо над морем, вони зберегли той здивовано захоплений вираз, який мимоволі викликав в уяві образ юної героїні «Аліси в країні чудес».
— Якщо це вас не шокує, я теж вип'ю з вами крапельку, за компанію… Як бачите, я не приховую своїх слабостей. У домі в мене все перевертом, я щойно, повернулася з похорону бідолашної Рози. Я насилу вмовила матінку Леруа допомогти мені прибрати. Ви, певно, здогадуєтеся, що на подвір'я винесено всі меблі з Розиної кімнати. Я страшенно боюся смерті, пане комісар, і всього того, що з нею пов'язане. Поки весь будинок від підвалу до горища не буде вичищено й провітрено, мене переслідуватиме запах смерті.
Промені сонця крізь крони лип та віконні шибки проникли до кімнати й заграли на меблях золотистими зайчиками.
— Я й гадки не мала, що славнозвісний комісар Метре коли-небудь сидітиме в цьому кріслі.
— Ви, здається, казали, що збираєте газетні вирізки про мою роботу?
— Аякже! Я часто вирізала дописи про вас. Пригадую, ще дівчинкою я робила вирізки з газет, де друкувалися пригодницькі романи з продовженням.
— Вони у вас тут?
— Зараз пошукаю.
Він уловив сумнів у її голосі. Аж надто впевнено попрямувала вона до старовинного секретера, понишпорила в його шухлядах, потім підійшла до різьбленого комода.
— Може, вони в моїй кімнаті? Вона рушила до сходів.
— Не турбуйтеся, вже не треба.
— Та ні ж бо! Я дуже хочу знайти їх Адже я здогадуюся, про що ви зараз думаєте. Ви гадаєте, що в Парижі я сказала це навмисне, аби зробити вам приємність і заманити сюди. Правду кажучи, часом і буває, що прибрешеш, як усі жінки, та, клянуся вам, це не той випадок.
Він чув, як вона ходила з кутка в куток по горішній кімнаті. Спустившись, вона досить невправно розіграла сцену розчарування.
— Між нами кажучи, Роза не вміла зробити лад. Одне слово, була нехлюя. Завтра я пошукаю на горищі. В усякому разі, я знайду ці вирізки до вашого від'їзду з Етрета. А тепер, я думаю, у вас є багато запитань до мене, тож умощуюся якнайвигідніше в своєму кріслі бабусі. Ваше здоров'я, пане Мегре.
— Ваше здоров'я, пані.
— Я вам не здаюся смішною? Він чемно похитав головою.
— Ви на мене не сердитеся за те, що я викрала вас із вашої набережної Орфевр? Правда, кумедно, що моєму пасинкові спало на думку те саме, що й мені? Він дуже пишається з того, що депутат, і, певна річ, вчинив інакше — звернувся до міністра. Скажіть одверто, ви приїхали заради нього чи заради мене?
— Звичайно, заради вас.
— Ви гадаєте, мені слід чогось побоюватися? Дивно. Я ніяк не можу повірити, що мені загрожує небезпека. Кажуть, старі жінки боягузливі. Але ж чому? Адже стільки таких самих бабусь, як я, живе собі тихо в самоті. Ми з Розою спали в цьому будинку, та боялася саме вона і будила мене серед ночі, коли їй вчувався шум на вулиці. Під час грози вона не виходила з моєї кімнати і цілісіньку ніч у самій спідній сорочці тремтіла в моєму кріслі та бурмотіла молитви.
А не боюся я, можливо, тому, що ніяк не доберу, хто б міг зичити мені лиха. Адже я не така вже й багата. Всі в окрузі знають, що я живу на скромну довічну ренту, яка залишилася після руйнації. Цей будиночок також належить мені, ніхто не успадкує його. Мені здається, я нікому не зробила зла.
— Однак Роза мертва.
— Це справді так. Можливо, ви матимете мене за дурну егоїстку, та навіть тепер, коли вона вже в могилі, не йму віри тому, що сталося. Звичайно, ви зараз захочете оглянути будинок. Знайте ж: отут їдальня, а ось ці двері ведуть до кімнати для гостей, де ноч'увала моя донька. Кухня, пральня та комора, і більше на першому поверсі нічого немає, а другий поверх ще менший, бо над кухнею та пральнею немає надбудов.
— Донька часто навідує вас?
На обличчі її з'явився сумирний вираз.