— В мене було вдосталь часу для роздумів, адже ви знаєте — п'ять років я живу тут сама! Тео невилазно сидів на перегонах або в «Максім», «Фуке» чи інших модних рестораціях, а літо проводив у Довілі. В той час його дім був відчинений для всіх, його оточували молоді люди із знатних родин, та без жодного су в кишені. Він і зараз намагається жити так само, точніше, відвідує ті самі ресторани, та зараз у нього самого немає грошей і його більше частують інші. Не знаю, як він викручується.
— Ви не здивувалися, дізнавшись, що він в Етрета?
— Ми вже давно не бачимося. Тижнів зо два тому я помітила його в місті й подумала, що він тут проїздом. У неділю Шарль привів його до мене й просив нас помиритися. Я подала руку Тео.
— Він не пояснив, чому приїхав сюди?
— Сказав, що хоче відпочити. Але ви перебили мою розповідь. Все, про що йшлося досі, діялося ще за життя мого чоловіка. Останні десять років не завжди були безхмарні.
— Коли ви купили цей будинок?
— Незадовго перед банкрутством чоловіка, коли в нас був ще особняк у Парижі і таке інше. По правді, я сама його попрохала придбати цей будиночок, де відчуваєш себе краще, ніж у будь-якому іншому місці.
Видно, Мегре мимоволі всміхнувся. Стара пані відразу ж це помітила.
— Уявляю собі, що ви можете думати про мене. І, можливо, ви в чомусь маєте рацію. В замку Анзі я грала роль поміщиці-аристократки, як мене прохав Фернан.
Я головувала на всіх благодійницьких церемоніях, та ніхто не знав, що я за одна. І мені стало прикро, що місто, яке знало-мене в приниженні та злиднях, не бачить мого тріумфу. Може, це й не зовсім гарно, але, погодьтеся, по-людському зрозуміло… Ні, скажу вам сама, все одно вам розкажуть: дехто тут не без єхидства прозиває мене поміщицею. А поза очі вони воліють називати мене просто Валентіною.
В комерційних справах я ніколи нічого не розуміла. Та мені було ясно, що Фернан захопився, він не завжди доречно розширював виробництво. Видно, не стільки для того, щоб приголомшити інших, скільки щоб самому собі довести, ніби він великий ділок.
І от спочатку ми продали яхту, далі — замок. Якось увечері після балу, коли я віддавала йому перли, щоб заховати їх до сейфа, він сказав мені з гіркою усмішкою:
— Так навіть краще, ніхто не здогадається… Але навіть якщо їх украдуть, дарма, адже вони підроблені.
Він став мовчазний, шукав самотності. Лиш крем «Жюва» все ще приносив якийсь прибуток, всі ж нові задуми провалювалися один за одним.
— Він любив своїх синів?
— Не знаю. Вам може здатися дивним, що я так відповідаю. Заведено вважати, що батьки люблять своїх дітей. Це природно. Та тепер я гадаю, що частіше буває навпаки.
Йому, певна річ, було приємно, що Тео був за свого в тому товаристві, куди сам він і мріяти не міг бути прийнятим. Та, з другого боку, він розумів, що Тео — нікчема і що саме його марнолюбні заміри багато в чому сприяли нашому розоренню. Ну а Шарлю чоловік ніколи не міг подарувати його легкодухості, слабких та кволих він терпіти не міг.
— Через те що, по суті, сам був такий? Ви це хотіли сказати?
— Саме так. А надто в тяжкі останні роки, коли в нього на очах пішло за вітром усе його багатство. Можливо, він і справді мене кохав? Він не був експансивний, і я не пригадую, чи називав він мене коханою. Він хотів уберегти мене від старості й злиднів і цей будиночок записав довічно на моє ім'я, а перед смертю ще й забезпечив мене невеличкою рентою. Ось, далебі, й усе, що він мені залишив. Його діти одержали тільки маленькі сувеніри, як, до речі, й моя донька, яку він не вирізняв з-поміж своїх синів.
— Він помер тут?
— Ні. Він помер у самотині, в номері готелю в Парижі, куди подався, сподіваючись домовитися про нове діло. Тепер ви вже маєте уявлення про родину. Не знаю точно, що поробляв Тео, але в нього завжди є автомобіль, він гарно одягається і мешкає в аристократичних кварталах. Що ж до Шарля, то в нього четверо дітей і досить неприємна жінка. Він перепробував кілька професій, і все надаремне. В нього була причеплива ідея — заснувати газету. Та й у Гуані, і в Гаврі він зазнав невдачі. Тоді в Фекані він увійшов в одне діло — йшлося про виробництво добрив із рибних покидьків. Діло виявилося прибутковим, і він виставив свою кандидатуру на виборах, не знаю вже від якої партії. Через якусь безглузду випадковість його обрали, і ось уже два роки, як він депутат.
Вони не святі, ні той, ні той, але й негідниками їх не назвеш. Вони не мають до мене сліпої любові, однак ненавидіти їм мене немає за що. Та й смерть моя не принесе їм ніякого зиску. За дрібні прикраси, які ви тут бачите, небагато дали б на аукціоні. А саме вони та ще підробки під колишні коштовності — ось, власне, й усе, що в мене лишилося.