Що ж до тутешніх мешканців, то вони звикли до мене, старої жінки, і мають мене за невід'ємну частину місцевого пейзажу.
Майже всі, кого я знала замолоду, померли, зосталось лиш кілька старих бабусь, таких, як молодша сестра Cope, яку я час од часу навідую…
Те, що мене намагалися отруїти, здається мені таким безглуздим' і диким, що мені аж ніяково бачити вас тут. Повірте, мені сором згадати, що я їздила по вас до Парижа. Признайтеся, ви, певно, подумали, що я божевільна.
— Ні.
— Чому? Як ви здогадалися, що справа серйозна?
— Роза померла.
— Це справді так.
Вона подивилась у вікно на розкидані меблі на подвір'ї, на ковдру, що висіла на вірьовці. — Садівник приходив до вас сьогодні?
— Ні. Він був учора.
— Що ж, ця жінка сама винесла меблі?
— Розібрали й винесли все це ми вдвох сьогодні вранці, перед моїм від'їздом до Іпора.
Меблі були масивні й неоковирні, а сходи вузькі, з крутими поворотами.
— Я дужча, ніж здаюся, пане Мегре. В мене тонка кость як у пташки, та Роза, попри всю її кремезність, була не витриваліша за мене.
Звівшись, вона наповнила його чарку й сама відпила ковток старого золотистого кальвадосу, аромат якого, здавалося, заповнив усю кімнату.
Нове запитання, що його поставив Мегре, спокійно попихкуючи люлькою, видно, здивувало її.
— Скажіть, а ваш зять, Жюльєн Сюдр, часом не рогоносець?
Вона розсміялася, приховуючи збентеження.
— Я ніколи не замислювалася над цим.
— І ніколи не цікавилися, чи є у вашої доньки коханець?
— Господи, для мене це було б несподіванкою!
— В кімнаті вашої доньки був мужчина вночі проти понеділка.
Вона насупила брови, задумалася.
— Тепер я розумію.
— Що ви розумієте?
— Що означають деякі дрібнички, котрим я спочатку не надала ваги. Цілісінький день Арлетта була неуважна, думала про щось. По обіді вона згодилася погуляти з Шарлевими дітьми на пляжі і була засмучена, коли Шарль сам пішов з ними на прогулянку. Коли я запитала, чому з нею не приїхав чоловік, вона відповіла, що йому потрібно було домалювати один пейзаж на березі Сени. «Ти ночуєш у мене?» — запитала я в неї.
«Не знаю. Думаю, що ні. Мені, далебі, краще поїхати вечірнім поїздом».
Я все-таки наполягала на своєму. Я помітила, що вона частенько дивиться у вікно. І пригадую, коли почало сутеніти, по дорозі повз нас кілька разів дуже повільно проїхав автомобіль.
— Про що ви розмовляли ввечері?
— Важко сказати. Мімі поралася зі своїм малюком, міняла пелюшки, готувала йому соску, вичитувала п'ятирічному Клодові, бо він бігав по квітниках. Ми, звичайно, розмовляли про дітей. Арлетта зауважила, що молодший, який народився після п'ятирічної перерви, певно, був несподіванкою для Мімі, якщо зважити, що старшому вже п'ятнадцять років. Мімі відповіла, що Шарлеві тільки це й робити б, адже всі турботи не на його плечах. Одне слово, вам легко уявити, про що йшла мова. Ми обмінювалися ще кулінарними рецептами.
— Арлетта піднімалася до вашої спальні після обіду?
— Так. Я показала їй сукню, яку пошила собі нещодавно, й приміряла її при ній.
— Де стояла ваша донька?
— Вона сиділа на ліжку.
— Вона зоставалася сама у вашій кімнаті?
— Тільки одну мить, поки я ходила до суміжної кімнати по сукню, — там у мене гардероб. Та я навіть у думці. не припускаю, щоб Арлетта могла вилити отруту в пляшку з ліками. Для цього їй довелося б відкрити аптечку, яка міститься у ванній. Я б це почула. Та й' навіщо б це здалося Арлетті?.. Ага, я розумію тепер, що бідолаха Жюльен рогоносець!
— Якийсь чоловік пробрався до Арлеттиної спальні після півночі й мусив мерщій тікати через вікно, коли почув стогін Рози.
Вона не втрималась, щоб не всміхнутися.
— Ото невдаха!
Те, що сталося в домі, її більше не лякало.
— Хто ж він? Невже хтось із тутешніх? — запитала вона.
— Він привіз її з Парижа на машині, це такий собі Ерве Пейро, виноторговець.
— Молодий?
— Йому років сорок.
— Мене теж здивувало, що вона приїхала поїздом, адже в них є машина, і вона вміє кермувати. Все це дуже дивно, пане Мегре, і зрештою я рада, що ви тут. Інспектор Кастен узяв з собою склянку, пляшку з ліками та інші речі, які були в моїй кімнаті та ванній. Мені хотілося б дізнатися, що скажуть у лабораторії. Приходили ще поліцаї в цивільному, вони тут усе фотографували. Ах!
Якби Роза була не така вперта! Адже я сказала їй, що снотворне має дивний присмак. І от, щойно вийшовши за двері, вона випила всю склянку. Певна річ, воно їй було ні до чого, можете мені повірити. Скільки разів я чула крізь стіну, як вона гучно хропе вві сні. Може, ви хотіли б оглянути будинок?