— Старої пані та Рози.
— А пляшечка?
— Пляшечку зі снотворним я знайшов у ванній кімнаті, в аптечці, на тому самому місці, яке мені вказала Валентіна. На ній лише відбитки пальців старої пані. До речі, ви заходили до її кімнати?
Кастена, так само, як і Мегре, вразила кімната Валентіни. Комісара вона запросила до неї з удаваною простотою. Вона не вимовила жодного слова, та, певна річ, їй було добре відомо, який ефект на сторонніх справляє та кімната.
Весь будиночок було обставлено з добрим смаком і навіть певною вишуканістю, тому так дивно було раптом опинитися в кімнаті відчайдушної кокетки. Стіни були обтягнені кремовим сап'яном, а на величезному ліжку ліниво наїжачився персидський кіт голубуватої масті, який ледь розплющив очі назустріч гостеві.
— Вам не здається, пане комісаре, що така обстановка кумедна для старої жінки?
Коли ж вони пройшли через ванну кімнату, облицьовану жовтими кахлями, вона додала:
— Очевидно, це пояснюється тим, що замолоду в мене не було своєї кімнати, спала я разом із сестрами в мансарді, а вмивалися ми на подвір'ї біля криниці. В Парижі на авеню Ієни Фернан звелів облицювати мою ванну кімнату рожевим мармуром, всі аксесуари були із срібла, а до ванни-басейну вели три сходинки.
Розина кімната була порожня, но ній гуляв протяг, надуваючи тюлеві завіси, що нагадували спідниці з криноліном. Натертий воском паркет, квітчасті шпалери на стінах…
— Що каже судовий лікар?
— Отруєння безперечне. Велика доза миш'яку. Снотворне не мав ніякого стосунку до служниці. У висновках сказано також, що рідина повинна була мати виразний гіркий присмак.
— Валентіна теж казала про це.
— І все-таки Роза випила. Погляньте на того пана, що підходить до крамниці канцтоварів по той бік вулиці. Це Тео Бессон.
Тео виявився високим кощавим добродієм років п'ятдесяти, з різкими й правильними рисами обличчя. На ньому був костюм з шотландського букле іржавого кольору, що робило його схожим на англійця. Непокрита голова, обрідкувате сиве волосся.
Він теж завважив двох чоловіків. З інспектором він уже був знайомий і напевне впізнав комісара Мегре. Як і Арлетта, він завагався, та потім ледь уклонився і зник у крамничці.
— Ви його допитували?
— Мимохідь. Запитав, чи не хотів би він щось повідомити мені і скільки наміряється пробути в Етрета. Він відказав, що лишатиметься в місті до закриття готелю, тобто до п'ятнадцятого вересня.
— Як він проводить час?
— Багато ходить берегом моря. Ходить сам, зосереджено переставляючи ноги, як немолоді вже люди, що хочуть зберегти гарну поставу. Близько одинадцятої ранку йде купатися, а решту часу проводить у барі, казино чи в кав'ярні.
— Він багато п'є?..
— З добрий десяток скляночок віскі на день, але п'яний начебто не буває. Прочитує п'ять-шість газет. Зрідка грає в казино, але ніколи не сідає до столу.
— Про нього більш нічого невідомо?
— Нічого, що могло б хоч трохи нас цікавити.
— Тео Бессон не зустрічався з мачухою після неділі?
— Наскільки я знаю, ні.
— З ким же він бачився? Розкажіть мені, що відбувалося в понеділок. Я приблизно знаю, як розвивалися події в неділю, а от понеділок уявляю собі погано.
Він знав, як Валентіна провела вівторок. Вона сама розповіла йому про це: ще вдосвіта залишила «Халупку» на пані Леруа, і першим поїздом поїхала до Парижа; таксі довезло її до набережної Орфевр, де вона розмовляла з комісаром.
— Після цього ви заїхали до доньки? — одразу запитав він у неї.
— Ні. А навіщо?
— Хіба ж, приїжджаючи до Парижа, ви не бачилися з нею?
— Рідко. У них своє життя, у мене — своє. Крім того, мені не подобається район Сен-Антуан, де вони мешкають, так само, як і їхня міщанська квартира.
— Що ж ви робили того дня?
— Пообідала в ресторані на вулиці Дюфо — я й раніше любила там попоїсти, — зробила кілька закупок у районі майдану Мадлен, а потім поїздом повернулася назад.
— Ваша донька знала, що ви були в Парижі?
— Ні.
— Шарль Бессон теж не знав?
— Я нічого не казала йому про свої наміри.
І ось тепер Мегре хотілося дізнатися від Кастена, що відбулося в понеділок.
— До «Халупки» я заявився о восьмій ранку, — сказав Кастен. — Всіх у Домі, як ви можете собі уявити, трясло, мов у лихоманці..
— Хто там був?
— Пані Бессон, певна річ.
— Як вона була одягнута?
— Як завжди, у звичайну сукню. Там була і її донька, незачесана, в капцях, і лікар Жоллі, давній друг родини, спокійний, урівноважений чоловік середнього віку. В кімнаті був іще старий садівник, який, видно, прийшов незадовго до мене. А Шарль Бессон випередив мене буквально на кілька кроків.