— Я згодний. Я не намагаюся вас переконати, а просто кажу: ніхто з присутніх на обіді у Валентіни не був зацікавлений у тому, щоб позбавити життя стару й беззахисну жінку.
— А чи відомо вам, що вночі в будинку був мужчина?
Шарль ледь зашарівся і зробив жест, немов одгонив причепливу муху.
— Мені казали. Я насилу в це повірив. Але ж Арлетті тридцять вісім років, вона дуже вродлива і має неабиякий успіх. Може, це й не так страшно, як дехто гадає. В кожному разі, я сподіваюся, що Жюльєн ніколи про це не дізнається.
— Ще б пак!
— Бачите, пане Мегре, кожний міг би запідозрити когось із присутніх під час обіду, але ж ви, судячи з того, що я про вас знаю, проникаєте в саму суть речей. Я переконаний, що, як і в випадку з привидами, ви відкриєте надзвичайно просту істину.
— Яку саме? Що Роза вмерла?
Шарль Бессон засміявся, хоча був не зовсім переконаний, що це жарт.
— До того ж звідки миш'як?
— Не забувайте, що ваш батько був фармацевт і що Тео, як мені казали, вивчав хімію. Та й ви самі якийсь час працювали в лабораторії. Я хочу сказати, що в родині знайомі певною мірою з ліками. Я про це не подумав, та це нічого не змінює.
— Авжеж.
— Не виключено також, що хтось міг пробратися до будинку з вулиці.
— Бродяга, наприклад?
— А чом би й ні?
— Ви хочете сказати, що хтось дочекався такого моменту, коли будинок був повний людей, вліз у вікно на другий поверх і висипав отруту в склянку? Ця деталь, до речі, теж має певну вагу: адже отруту підсипали не в пляшку зі снотворним, там його й слідів не знайшли, а просто в склянку.
— Так, ви самі бачите, як тут усе не в'яжеться.
— А Роза все-таки вмерла.
— В такому разі, що ви самі про це думаєте, пане Мегре? Скажіть мені вашу думку, як мужчина мужчині. Певна річ, обіцяю вам не робити нічого такого, що могло б перешкодити вашому розслідуванню. Хто це зробив?
— Не знаю.
— Тобто як?
— Поки що не знаю.
— Але…
— Ми про це дізнаємося, коли я зможу відповісти на два головних запитання.
— У вас є якісь підозри?
Тепер він відчував себе ніяково в кріслі, пожовуючи кінчик згаслої сигари, від якої в нього, мабуть, гірчить у роті. Може, як це бувало і з Мегре, він усе ще чіпляється за свої ілюзії, за ті уявлення про світ, які йому щойно зруйнували. Майже зворушливо було бачити його схвильованим, збудженим, спостерігати, як він стежить за найменшими відтінками виразу комісарового обличчя.
— Сталося вбивство, — сказав Мегре.
— Це начебто безперечно.
— А без причини не вбивають, надто отрутою, це несумісне з нападом гніву чи пристрасті. Відколи я служу в поліції, я не зустрічав жодного отруєння, яке не було б пов'язане з грошовими інтересами.
— Та які ж інтереси могли бути тут, хай йому чорт! Він кінець кінцем не стримався.
— Я їх не розкрив.
— Все, що має моя мачуха, належить тільки їй, без права спадкування, за винятком декотрих меблів та прикрас.
— Це мені відомо.
— Я не потребую грошей, а надто тепер. І Арлетта теж. Тео гроші не цікавлять.
— Мені вже не раз казали все це.
— І що ж?
— Нічого. Я щойно почав розслідування, пане Бессон. Ви запросили мене, і я приїхав. Валентіна також просила мене зайнятися цією справою.
— Вона вам писала?
— Не писала і не телефонувала. Вона сама приїхала до мене в Париж.
— Я знав, що вона була в Парижі, та гадав, що вона їздила навідати свою доньку.
— Вона з'явилася до карного розшуку й була в моєму кабінеті, коли мені переказали розпорядження міністра.
— Кумедно.
— Чому?
— Мені б і на думку не спало, що вона знає ваше ім'я.
— Мені вона сказала, що стежила за моїми розслідуваннями по газетах і навіть збирала деякі вирізки. Що вам у цьому не подобається? — запитав Мегре, побачивши, що Шарль весь аж пересмикнувся.
— Нічого.
— Ви волієте краще не відповідати на це запитання?
— Нічого особливого, запевняю вас. Тільки я ні разу не бачив, щоб моя мачуха читала газети. Вона їх, — не передплачує і завжди відмовляється від радіо і навіть від телефону. Їй глибоко байдуже все, що відбувається у світі.
— От бачите, як часом робляться відкриття.
— Що ж ви з нього виснували для себе?
— Дізнаємося пізніше. Можливо, й нічого.
— Ви, може, щось вип'єте?
— Тео все ще в Етрета?