— Щось мені не хочеться. Здається, я щойно проковтнув три аперитиви підряд. Мені хотілося б мерщій сісти до столу.
Комісар відчував, що його розморило. Вся ця справа зненацька постала перед ним у кумедному світлі, навіть Кастен з його поважним заклопотаним виглядом здавався подібним до клоуна.
— На мою думку, вам би слід було проїхати до Іпора, — заговорив інспектор. — Я тут працюю ось уже п'ять років і думав, що знаю нормандців. Та впоратися з цією родиною мені не до снаги.
— А що вони кажуть?
— А нічого. Ні так, ні так. Дивляться на тебе спідлоба, навіть сісти не пропонують і немов чекають, поки та заберешся геть. І весь час переморгуються, неначе кажуть: «То будемо з ним розмовляти?» — «Ні, ти сам вирішуй!» Потім мати пробурмоче якусь фразу — начебто я між іншим, але насправді сповнену потайного змісту.
— Що ж, наприклад?
— Ось, наприклад, таке: «Всі вони — одна банда, жоден з них і словом не прохопиться».
— А ще?
— У них, звичайно, були причини не пускати сюди мою доньку».
— Хіба ж Роза їх не навідувала?
— Наскільки я зрозумів, дуже рідко. Хоча з їхніх слів можна зробити будь-які висновки. Враження таке, що слова в них мають зовсім інше значення, ніж звичайно. Можна було зрозуміти лиш одне: ми з вами з'явилися сюди не для того, щоб установити істину, а щоб урятувати «тих людців» від неприємностей. Вони, здається, не вірять, що Роза загинула через помилку, — провадив далі інспектор. — Послухати їх, то це в-неї, а не у Ва-лентіну мірив убивця… Батько, повернувшись, почастував мене сидром, щоправда, після довгих вагань, але все-таки я був їхнім гостем. Був там і його син — в море він ішов лише на ніч. Та зі мною він навіть не поцокався.
— Це старший, Анрі?
— Еге ж. Сам він не зронив і слова та й їм показував на мигах, щоб мовчали. Коли б зустрів старого в одному з феканських шинків, та ще й напідпитку, можливо, він розповів би мені більше… А що вдалося зробити вам?
— Я поговорив з обома Бессонами. Спочатку з Шар-лем, потім із Тео.
Вони сіли до столу. Перед ними стояла пляшка білого вина, і інспектор налив обидві склянки. Мегре не обмежував себе, і, коли вони вийшли на вулицю, йому страшенно закортіло поспати по обіді, широко відчинивши вікно на море.
Утримувало його від цього почуття сорому. Це було також упадком дитинства — свідомість обов'язку, яку він сам охоче доводив до крайнощів. Йому завжди здавалося, що він мало працює для того, щоб відробити свій хліб. Це так глибоко вкорінилося в ньому, що навіть у відпустці — а випадала вона аж ніяк не щороку! — він не переставав відчувати якоїсь провини.
— А що ви мені накажете робити? — запитав Кастен, помітивши, що комісара долає сон і нерішучість.
— Роби що хочеш, хлопче! Шукай, де тобі заманеться. Може, тобі слід було б побачитися з лікарем…
— З доктором Жоллі?
— Еге ж. А також з іншими людьми. Байдуже, з ким саме. Іди навмання. Ця стара діва Cope, певна річ, любить побазікати і вмирав од нудьги.
— Може, я вас кудись підвезу?
— Ні, не треба, спасибі.
Він знав, що такий настрій находив на нього в кожному новому розслідуванні — і чи то випадково, чи то під впливом інстинкту, йому завжди траплялося хильнути зайвого. Загалом кажучи, це тоді, коли, за його ж висловом, факти починали «бродити».
Спочатку його відомості обмежувалися сухими даними поліційного рапорту. Потім йому доводилося потрапляти в середовище людей, яких він доти і в очі не бачив і про яких ще напередодні нічогісінько не знав. І він розглядав їх так, наче то були фотографії в родинному альбомі.
З кожним треба було якнайшвидше познайомитися, поставити необхідні запитання, відрізнити правду в їхніх відповідях од брехні і, головне, водночас не квапитися з висновками.
В цей початковий період люди і речі вимальовувалися чітко, але немов на — відстані, і тому здавалися безликими, позбавленими індивідуальності.
І от у якусь мить, немовби без жодної причини, все це починало «бродити». Образи людей ставали водночас більш розпливчастими і більш земними, а головне, дедалі складнішими, — і тоді вже треба було брати очі в руки.
Одне слово, він починав бачити їх ізсередини, і хоч ішов поки що навпомацки, непевно, все-таки складалося враження, що одне ще зовсім невелике зусилля — і все з'ясується, істина розкриється сама собою…
Засунувши руки в кишені, з люлькою в зубах, він повільно брів знайомим уже курним шляхом. Раптом одна дрібничка, здавалося б, геть нікчемна, привернула до себе його думки. А втім, можливо, дрібничка ця не була така вже й нікчемна…