Мегре був скоріше стурбований; важкою ходою він прямував до міста, до будинку лікаря Жоллі. Зненацька немов з-під землі виріс перед ним Кастен, точніше кажучи, інспектор вискочив із задимленого шиночка, де влаштував собі спостережний пункт і вже довгенько чекав на комісара, граючи в карти.
— Я був у лікаря, патроне. Роза ні на що не була хвора. Здоров'я з неї аж перло. І все-таки вона час од часу приходила до лікаря, а той, щоб зробити їй приємне, прописував нешкідливі пілюлі…
— Які, наприклад?
— Скажімо, гормони. Вона сама їх вимагала, бо весь час потерпала за свої залози.
Кастен, крокуючи поруч із комісаром, здивовано запитав:
— І ви йдете туди?
— Я повинен запитати лікаря про одну річ. Зажди на мене.
Він звернувся на «ти» до інспектора, який не працював у його відділі. А це теж дещо означало. Показався великий квадратний будинок з повитими плющем стінами, з садом, схожим на невеличкий парк.
— Ось тут він живе, — сказав Кастен. — Але хворих приймав у флігелі ліворуч.
Флігель був схожий на ангар. Певно, тут не обійшлося без пані Жоллі, яка терпіти не, могла хворих та запаху ліків, — от вона й виставила все це зі свого будинку.
— Зробіть так, щоб він упізнав вас одразу, як тільки відчинить двері, інакше доведеться чекати кілька годин.
Вибілені вапном стіни. Навколо на лавках жінки, діти, старі люди. Принаймні дванадцятеро душ чекали на прийом. Хлопчисько з великою пов'язкою на голові, жінка в хустці марно намагається заспокоїти малюка, якого тримає на руках. Всі погляди звернені до дверей, у глибині, за якими лунають голоси. Мегре пощастило: двері відчинилися майже відразу, вийшла гладка селянка. Лікар оглянув кімнату й помітив комісара.
— Заходьте, будь ласка. Пробачте, одну хвилинку. Він полічив пацієнтів, відділяючи плевели від зерна, потім показав на трьох чи чотирьох із них:
— Вас я сьогодні не зможу прийняти. Приходьте післязавтра в той самий час.
І зачинив двері.
— Пройдімо до будинку. Ви щось вип'єте?
— В мене до вас лиш одне запитання.
— Але я дуже радий бачити вас і не відпущу так швидко.
Він одчинив бічні двері і через сад повів комісара до великого квадратного будинку.
— Жаль, що саме сьогодні дружина поїхала до Гавра. Вона була б дуже рада познайомитися з вами.
Будинок був багатий, комфортабельний, трохи похмурий через великі дерева в саду.
— До мене допіру заходив інспектор, і я йому сказав, що Роза була абсолютно здорова і могла б прожити ще сто років. Рідко мені доводилося зустрічати таку здорову родину, як ці Трошю. Вам би треба було побачити цю здоров'ячку на власні очі.
— Вона не була вагітна?
— Дивне запитання. Що завгодно міг би подумати, тільки не це. Вона була в мене зовсім недавно і ні про що таке навіть і словом не прохопилася. Місяців зо три тому я її оглянув усебічно і можу заприсягтися, що на той час вона ще не жила статевим життям. Чим би я міг вас почастувати, пане комісар?
— Дякую, нічим. Я щойно від Валентіни, де мусив випити більше, ніж мені хотілося б.
— Як вона себе почуває? Ось вам іще одна — завидне здоров'я! Мо'гла б цілком обходитися без лікарів. Чарівна жінка, вам не здається? Я знав її ще до другого шлюбу, навіть до першого. Я приймав у неї пологи.
— Ви вважаєте її цілком нормальною?
— З психічного боку? Певно, ви запитуєте тому, що вона виставляє напоказ свої дивацтва. Будьте обережні з такими людьми, пане комісар. Як правило, це найздо-ровіші голови. Вона завжди чудово знає, що робить! І завжди це знала. Вона любить свій маленький світ, свій будиночок, свій комфорт. Чи можна їй докоряти за це все? Одне слово, я за неї не турбуюся.
— Ну а Роза?
Мегре не забував про хворих, які чекали в приймальні, — про жінку з малюком на руках, про хлопчика з забинтованою головою. Та лікар, видно, не поспішав. Він закурив сигару, зручно вмостився в кріслі, немов готуючись до тривалої розмови.
— У Франції тисячі таких дівчат, як Роза. Із якої вона родини, вам відомо. Очевидно, провчилася в сільській школі років зо три, не більше. Потім випадково потрапила до іншого середовища. Всього наслухалася. Казна-чого начиталася. Знаєте, про що вона запитувала мене одного разу, коли прийшла на прийом? Що я думаю про теорії Фрейда? Вона весь час приставала до мене: чи все гаразд у неї з залозами внутрішньої секреції. Та хіба ж усе пригадаєш? Я вдавав, що сприймаю її серйозно. Вислуховував її, прописував ліки, які були такі ж нешкідливі, як вода.