Трошю глянув на свою дружину з таким виглядом, наче збирався втихомирити її.
— В усякому разі, вам не тут належить чинити розшуки! — з притиском закінчила вона.
— Ви дозволите сказати хоч слово?
— Нехай скаже, мамо, — втрутився Анрі.
— В поліції у нас немає чарівників. Як же ми знайдемо злочинця, коли нам невідомо, чому було вчинено злочин? — Він говорив спокійно, чемно. — Вашу доньку було отруєно. Хто це зробив? Можливо, я дізнаюся, якщо мені пощастить установити, чому її отруєно.
— То я ж кажу вам, що ця жінка її ненавиділа!
— Але цього мало. Не забувайте, що вбивство — злочин дуже серйозний. Вбивця ставить на карту своє життя і в кожному разі свою волю.
— Такі пройди нічим не ризикують.
— Сподіваюся, ваш син зрозуміє мене, коли я додам, що з вашою донькою зустрічалися й деякі інші люди.
Анрі, здавалося, зніяковів.
— Можливо, є ще хтось, про кого ми нічого не знаємо. Ось чому я сподівався оглянути її речі. Серед них могли бути листи, адреси, якісь дрібні подарунки.
При цих словах запанувала тиша, всі перезирнулися. Вони неначе питали про щось одне в одного. Нарешті мати сказала все ще з деякою недовірою, звертаючись до чоловіка:
— Може, покажеш йому персня?
Трошю немовби знехочу дістав із кишені штанів великого старого гамана з численними кишеньками, які закривалися на кнопки. Звідти він добув якийсь предмет, загорнутий у шовковистий папір, і простяг його комісарові. Мегре побачив старовинного персня з зеленим камінцем в оправі.
— Я гадаю, у вашої доньки були й інші прикраси?
— В Рози була повна коробка всіляких брязкалець, які вона купувала на базарі в Фекані. Їх уже поділили. Залишився тільки…
Не кажучи ні слова, дівчинка метнулася до другої кімнати і принесла срібний браслет, прикрашений синіми камінчиками з порцеляни.
— Він тепер мій! — з гордістю сказала вона.
Всі ці обручки, сувеніри від першого причастя, медальйони коштували щонайбільше кілька франків.
— Скажіть, а цей перстень був разом з іншими?
— Ні.
Рибалка зиркнув на жінку, яка досі вагалася.
— Я знайшов його в глибині туфля, — сказав він. — Перстень був загорнутий у клаптик шовковистого паперу. Це були її святкові туфлі, вона взувала їх усього разів зо два.
Світла від вогнища було не досить,» щоб розгледіти як слід персня, до того ж Мегре не дуже й знався на коштовностях. Та було очевидно, що ця річ зовсім іншого гатунку, ніж ті брязкальця, про які тільки-но йшлося.
— Я й кажу, — мовив нарешті Трошю і трохи зашарівся. — Ця річ турбувала мене. Вчора я був у Фекані і там показав персня ювелірові, у якого ми купували наші обручки. Я навіть записав собі назву — це смарагд. Він пояснив, що камінчик цей коштує стільки, скільки добряча шхуна, і що, коли я знайшов цього персня, то краще віднести його до поліції.
Мегре повернувся до Анрі.
— Отже, виходить, через це? — запитав він. Анрі мовчки кивнув. Мати насторожилася.
— Ви щось приховуєте? Чи ви, може, вже бачилися?
— Далебі, я краще вам дещо поясню. Я зустрів вашого сина в товаристві Тео Бессона. Мене це здивувало, та зараз я все зрозумів. Адже Тео кілька разів зустрічався з Розою.
— Це правда? — запитала мати в Анрі.
— Правда.
— Ти знав про це і нічого не сказав?
— Я пішов до нього, щоб дізнатися, чи не він часом дав їй персня і взагалі, що було між ними.
— Що ж він відповів?
— Він просив мене показати йому персня. Я не міг цього зробити, бо він був у кишені в. батька. Я описав йому, який він. Тоді я ще не знав, що то смарагд, але він одразу вимовив це слово.
— То це він подарував його їй?
— Ні. Він заприсягався, що ніколи нічого їй не дарував. Він пояснив мені, що для нього вона була лише товаришем, йому приємно було розмовляти з нею, бо вона була розумна.
— А ти повірив? Ти можеш вірити тому, що кажуть ці люди?
Анрі глянув на комісара й провадив далі:
— Він сам намагався дізнатися правду про смерть Рози і каже, що поліція все одно не зможе довідатися. І ще він мені сказав, — в Анрі здригнулися губи, — що це Валентіна запросила вас сюди і буцімто ви їй служите.
— Я не служу нікому особисто.
— Я тільки повторюю, що він сказав.
— Ти певний, Анрі, що не він дав персня твоїй сестрі? — запитав батько.