— Мені здалося, що він говорить щиро. Він додав, що сам він небагатий, і, якщо камінчик справжній, то, навіть продавши свою машину, він не зміг би купити такого персня.
— Звідкіля ж, на думку Тео, в неї міг узятися такий перстень? — в свою чергу запитав Мегре.
— Він цього не знає.
— Роза коли-небудь їздила до Парижа?
— Ніколи в житті там не була, — докинула мати. — Я й не бажаю туди їздити. Досить з мене того, що інколи доводиться бувати в Гаврі.
— А в Гаврі Роза бувала?
— Інколи їздила до сестри.
— Їв Дьєппі бувала?
— Не думаю. Навіщо б їй здалося їздити до Дьєппа.
— Річ у тім, — знову втрутилася стара Трошю, — що останнім часом ми взагалі майже нічого не знали про неї. Коли вона навідувала нас, це було схоже на шторм; вона шпетила нас за те, що ми робимо, що і як кажемо. Та й сама говорила вже не так, як ми її вчили, а все якісь чужі слова…
— А вона симпатизувала Валентіні?
— Ви маєте на увазі, чи вона її любила? По-моєму, Роза її ненавиділа. Я зрозуміла це з деяких слів, що якось прохопилися в Рози.
— Що ж то були за слова?
— Зараз я вже не пригадую, але тоді вони мене дуже вразили.
— Чому ж усе-таки вона й далі працювала в неї?
— Я сама її про це запитувала, та вона не відповідала.
Трошю наважився нарешті зробити той самий жест, Що його інспектор Кастен передбачав як кінцевий для візиту Мегре.
— Ми вас нічим не почастували. Може, вип'єте скляночку сидру? Я не пропоную вам нічого міцного, адже ви ще не вечеряли.
Він пішов, щоб націдити сидру з бочки, повернувся із синім глиняним глечиком, повним по вінця, дістав із шухляди рушника і протер дві склянки.
— Ви можете довірити мені цього персня днів на два?
— Він не наш. Я не вважаю навіть, що він будь-коли належав моїй доньці. Та якщо ви хочете взяти його з собою, залишіть мені розписку.
Мегре написав розписку на краєчку стола, з якого прибрали начиння. Він випив сидру, ще аж занадто молодого, але похвалив напій, як тільки міг: Трошю сам робив його щоосені.
— Повірте мені, — сказала мати, проводжаючи комісара до дверей, — саме Розу вони й хотіли вбити. І якщо роблять так, щоб повірили в інше, то для цього мають якісь причини.
— Сподіваюся, ми незабаром про це дізнаємося.
— Ви гадаєте — незабаром?
— Можливо, навіть швидше, ніж ви думаєте.
Персня, загорнутого в шовковистий папір, Мегре сунув до жилетної кишеньки. Кинув погляд на дитяче ліжко, в якому, певно, ще спала Роза, коли була маленька, зазирнув до кімнати, де вона, вирісши, лягала спати разом із сестрами, глянув на вогнище, перед яким вона, сидячи навпочіпки, готувала суп.
Коли він і не був більше їхнім ворогом, він усе-таки залишився чужим: вони чекали, поки він піде геть, і в їхній мовчанці було ще багато невисловленого. Тільки Анрі взявся провести комісара до машини.
— Вам не важко буде підкинути мене до Етрета?
— Залюбки.
— Я тільки піду візьму кашкета й мішок. Він чув, як Анрі пояснював своїм:
— Я під'їду в комісаровій машині. З Етрета подамся просто до Фекана, а там на корабель.
Він повернувся, несучи з собою брезентового мішка з рибальським приладдям. Машина рушила. Обернувшись, Мегре ще встиг розгледіти кілька силуетів людей проти відчинених дверей.
— Ви гадаєте, він мене обдурив? — запитав Анрі, запаливши сигарету.
Від його одягу в машині терпко запахло морем.
— Не знаю.
— Ви покажете йому персня?
— Можливо.
— Коли я зустрівся з ним уперше, я хотів роз'юшити йому пику.
— Я це так і зрозумів. Мене лиш цікавить, як йому вдалося стримати вас.
Анрі замислився.
— Я цього теж не розумію. Він виявився не таким, як я його собі уявляв. І я певний, що він не намагався переспати з моєю сестрою.
— А інші намагалися?
— Еге ж, син Баб'єфа, коли їй було сімнадцять. Та, клянусь вам, він і на тім світі про це згадуватиме.
— Роза вам часом не казала, що хоче вийти заміж? — v Це ж за кого?
Він, видно, теж був певний, що в усій окрузі не було гідної пари його сестрі.
— Ви щось хотіли мені сказати?
— Ні.
— Чого ж ви поїхали зі мною?
— Не знаю. Мені закортіло ще раз його побачити.
— Щоб іще раз поговорити з ним про персня?
— Про це — і взагалі про все. Я не такий учений, як ви, але я відчуваю, що тут не все гаразд.
— Ви сподіваєтеся знайти його в тому самому ресторанчику, де я вас зустрічав?
— Або там, або десь-інде. Я хотів би вийти з машини раніше за вас.
Він і справді вийшов, як тільки вони в'їхали до містечка, і пішов собі геть, закинувши за спину свого мішка і ледь пробурмотівши слова подяки.