— Це ви дзвонили мені в готель?
— Так. Вона просила мене повідомити вас.
Валентіна стояла перед ним у вирізі дверей, руки й сукня у неї були в крові.
— Який жах! — стогнала вона. — Коли ви були в мене ввечері, мені й на думку не спадало, що таке може статися. А все тому, що я й цей забула повернути другий вимикач і запалити світло в саду.
Мегре не обернувся до неї. Важко зітхнувши, він ще раз глянув на обличчя Анрі Трошю, вбитого слідом за сестрою. В цю хвилину він думав уже про те, що він скаже його батькам.
— Я вам зараз усе поясню, — знову заговорила Валентіна.
— Я все знаю.
— Ви не можете цього знать. Я вже піднялася до себе… Лягла спати…
Він уперше бачив її одягнутою абияк. У волоссі в неї були бігуді, з-під наспіх одягнутої сукні виглядала нічна сорочка.
— Мені здавалося, що нарешті я заснула. Раптом кіт скочив до мене на ліжко. Він розбудив мене. Я прислухалася. Із саду долинав шум, точнісінько такий, як зчиняли ви, коли прийшли увечері.
— Де був револьвер?
— У нічному столику. Це револьвер мого чоловіка. Він привчив мене завжди мати при собі зброю. Здається, я казала вам про це.
— Ні. Та байдуже.
— Спочатку я виглянула у вікно, але було надто темно. Я накинула сукню й спустилася донизу.
— Не запалюючи світла?
— Еге ж… Я нічого не бачила, але чула, як хтось намагається відчинити двері. Я запитала: «Хто там?» Мені не відповіли.
— І ви одразу вистрілили?
— Я не пам'ятаю. Певно, я перепитала кілька разів. Але там не переставали поратися з замком. Я вистрілила крізь шибку. Почула, як щось упало. Але я ще якийсь час не рухалася, не наважуючись вийти.
— Ви не знали, хто то був?
— Не мала жодного уявлення. Тут я- схаменулася, що треба запалити світло в саду. Крізь розбиту шибку я побачила тіло, а поруч — великий пакунок. Спочатку я подумала, що то якийсь волоцюга. Потім вийшла крізь кухонні двері і, підійшовши ближче, впізнала Анрі.
— Він був ще живий?
— Не знаю. Я побігла до мадемуазель Cope, все ще з револьвером у руці. Я крикнула, щоб вона піднялася, що мені треба негайно зателефонувати, і вона нарешті відчинила мені. Я подзвонила лікареві Шоллі і попросила його попередити вас або ж прихопити вас по дорозі.
— А Тео?
— Я зустріла його біля моїх дверей, коли поверталася.
— Ви поверталися самі?
— Ні. Я дочекалася на дорозі лікаря.
Лікар прикрив краєм простирадла обличчя вбитого і, тримаючи перед собою закривавлені руки, попрямував до ванної кімнати.
Біля небіжчика залишилися Мегре й Валентіна. Вони були самі в тісній кімнаті, де ніде було повернутися. Комісар все ще тримав у зубах люльку.
— Що вам сказав Тео?
— Я вже не пригадую. Він нічого не сказав.
— Ви не були здивовані, побачивши його тут?
— Можливо. Я вже не пригадую. Не забувайте, що я допіру вбила людину. Як ви гадаєте, чому Анрі намагався забратися до мене?
Не відповідаючи, він пройшов до вітальні. Кастен і Тео мовчки стояли там один навпроти одного. Інспектор, видно, нервувався, на комісара він глянув одчайдушним поглядом.
— Це все вийшло через мене, так?
— Не зовсім.
У Тео Бессона був знудьгований вираз людини, що потрапила в непевне становище.
— Ви, я гадаю, випадково опинилися поблизу? — запитав Мегре.
Тео не відповів, він; здавалося, дарував комісарові так неделікатно поставлене запитання.
— Підійдіть-но сюди, — звернувся Мегре до інспектора. Він вивів Кастена на подвір'я. Вони побачили кров на бруківці і мішок рибалки, який досі валявся там, де впав.
— їдь якнайшвидше до готелю, де зупинився Тео. Я хочу знати, чи не дзвонив йому хто ввечері. Якщо тобі не зможуть відповісти, обійди бари, до яких заходив Анрі.
— Вони зачинені.
— Дзвони! Нехай відчинять!
— А що запитати?
— Чи не дзвонив Анрі до когось?
Кастен нічого не розумів, але йому хотілося якомога краще виправити свою помилку. Він кинувся до «сімки», і шум її мотора незабаром стих удалині.
Лікар Жоллі й Валентіна спустилися з ванної. Руки лікаря були чисті й пахли милом.
— Я марно вмовляв її лягти, — заговорив він, — або дозволити зробити укол. Вона тримається на самих нервах. Їй здається, що вона спроможна все це знести. Та за півгодини після того, як я від'їду, вона звалиться. Просто не збагну, як вона могла це зробити.
— Я вбила цього бідолашного хлопця, — пробурмотіла Валентіна й по черзі зиркнула на Мегре й на Тео, які нерухомо й безмовно стояли в кутку.