— Ви б не могли вплинути на неї? — обернувся лікар до Мегре. — Вона проспить міцно кілька годин, а до ранку все буде гаразд.
— Я не певний, що в цьому є потреба.
Жоллі спохмурнів,» але заперечувати не став і заходився шукати свого капелюха.
— Очевидно, мені треба подзвонити до Гавра, як і минулого тижня, щоб приїхали по труп. Адже тут не обійдеться без розтину.
— Певна річ.
— Може, щось переказати від вас?
— Ні, дякую.
Лікар уклонився старій пані, здавалося, він от-от поцілує їй руку.
— Ви даремно відмовляєтеся. Про всяк випадок я залишив у вашій кімнаті кілька таблеток. Ковтати їх треба через кожні дві години.
Він кивнув Тео й підійшов до Мегре, не знаючи, що сказати.
— Певна річ, я цілком до ваших послуг, пане комісар. Дайте мені знати, як тільки я знадоблюся.
Він пішов, і в кімнаті запанувала тиша. Потім із-за вікна долинув шум мотора. Коли машина від'їхала, Валентіна, немов прокинувшись, відчинила буфет і дістала карафку з кальвадосом. Вона хотіла була поставити його на стіл, але Мегре зненацька грубо вирвав у неї з рук карафку й щосили торохнув нею об підлогу.
— Ану сядьте обоє! — наказав він тремтячим од гніву голосом.
Вони послухалися машинально, видно, не розуміючи, що діється. Мегре залишився стояти, закинувши руки за спину, потім почав крокувати з кутка в куток, як звик це робити у себе в кабінеті Управління карного розшуку.
Кастенова машина вже повернулася. Гучно завила портова сирена, оповіщаючи всіх, що насувається туман.
9. ЗЛОЧИН ТЕО
Чути було, як Кастен вимкнув мотор, вийшов з машини, постояв трохи на шляху, потім відчинив хвіртку. Мегре весь час мовчав. Сидячи в кріслі, де кілька годин тому спочивав комісар, Тео намагався попри все бути схожим на герцога Віндзорського. Валентіна дивилася то на того, то на того, погляд її метався, як у пійманого звіряти.
Кастен пройшов через сад, зайшов у будинок. Його вразила мовчанка, розбита карафка, він не знав, Що робити, куди подіти себе. Не побувавши ні разу в Управлінні карного розшуку на набережній Орфевр, він не міг уявити собі Мегре в такій ситуації.
— Отож, синку?
— Я додзвонився до готелю; він уже спав, але все-таки ми поговорили. Виявляється, він сам відповів з комутатора, коли викликали Тео, і перевів розмову, та не до нього в кімнату — в кімнатах немає телефонів, — а на апарат у коридорі. Той, хто дзвонив, був п'яний.
— У тебе є папір і олівець?
— У мене є записник.
— Сідай сюди, до цього столу. Вмощуйся якнайвигідніше, це, певно, забере чимало часу. Занотовуй їхні відповіді.
Мегре знову почав ходити туди й сюди, стара пані, як і досі, стежила за ним очима, а Тео пильно розглядав носки своїх черевиків.
Перед ним і зупинився нарешті комісар і сказав уже не гнівно, а голосом, сповненим зневаги:
— Ви чекали, що Анрі приїде ввечері до Етрета?
— Ні.
— Якби він не подзвонив вам, ви б усе одно навідалися до «Халупки».
— Не знаю. Можливо.
— Де ви були, коли сталося вбивство? На дорозі? В саду?
— В саду. Біля хвіртки.
Валентіна підскочила на стільці. Вона зрозуміла, що, прямуючи до старої мадемуазель Cope подзвонити лікареві, вона пройшла повз свого пасинка.
— Ви цілком задоволені з себе?
— Це моя особиста справа.
— Ви знали, що в неї є револьвер?
— Я знаю, що в неї залишився револьвер мого батька. Послухайте, пане комісар, скажіть мені, що означає…
— Ні, ні! Тут я ставлю запитання.
— А якщо я відмовлюся відповідати?
— Це нічогісінько не змінить. Хіба що змусить мене дати вам добрячого ляпаса, вже цілих чверть години в мене руки сверблять.
Незважаючи на трагічність становища, незважаючи на те, що в сусідній кімнаті ще лежав мрець, Валентіна не могла стримати вдоволеної, навіть радісної посмішки.
— Коли вам стало відомо?
— Про що ви говорите?
— Послухайте, Бессоне, раджу вам не клеїти дурника. Коли вам стало відомо, що коштовності вашої мачухи ніколи не продавалися, що вони справжні, а не підробка, як це намагалися всім втовкмачити?
Валентіна здригнулася й отетеріло витріщилася на Мегре, в її погляді промайнуло щось подібне до мимовільного захоплення; вона засовалася на кріслі, немов хотіла щось сказати, але комісар не звертав на неї ніякої уваги.
— Я завжди це підозрював, — сказав Тео.
— Чому?
— Бо я добре знав її і свого батька.
— Ви хочете сказати, що вона боялася злиднів і що вона не з тих жінок, котрі заздалегідь не вживають запобіжних заходів?