Він повернувся до Тео.
— Ви знаєте її?
— Я її не бачив багато років.
— Вона каліка?
— Ще тоді вона була майже глуха й сліпа.
— В такому разі не виключено, що саме в неї ми й знайдемо коштовності.
— Ви вигадуєте одну небувальщину за одною, — розлючено вигукнула Валентіна. — Ви говорите, переконавши себе в тім, що так чи інакше потрапите куди вам треба. Ви, певно, маєте себе за бозна-якого мудреця!
— Ви від неї дзвонили Тео. І, певна річ, набирали немало номерів, перш ніж упіймати в якомусь із шинків. Ви сказали йому, що хочете побалакати з ним. Він усе зрозумів. Але ж ви зовсім і не збиралися балакати з ним… Так, так, обидва ваші злочини — не тільки злочини самотньої людини, але й злочини старої жінки. Ви дуже розумні, Валентіно!
Вона раптом прибрала поважної постави — незважаючи ні на що, цей комплімент був їй приємний.
— Вам треба було примусити замовкнути Тео і зробити це так, щоб комар — тобто я — носа не підточив. Була, звичайно, одна можливість, яка, очевидно, зарадила б справі. Та ви її відхилили — це можливість поділитися з Тео. У вас надто сильні власницькі інстинкти, сама лише думка про те, що вам доведеться розлучатися з частиною цих коштовностей, які вам нічого не давали, та й ніколи нічого не дали б, — ця думка здавалася вам такою жахливою, що ви воліли краще піти на друге вбивство. І ви звеліли Тео прийти до вас опівночі й нікому про це не казати… Адже саме так вона сказала вам, пане Бессон?
— Ви розумієте, що мені важко відповісти на це запитання. Як джентльмен…
— Ви негідник! Добрий мені джентльмен, який вплутує служницю в родинні справи та ще й схиляє її до крадіжки тільки тому, що це, бачте, йому потрібно. Добрий джентльмен, що холоднокровно посилає замість себе на смерть іншу людину!
В усякому разі, Бессон, після телефонного дзвінка Валентіни ви водночас і раділи й боялися, — провадив далі Мегре. — Раділи, бо домоглися свого, адже її дзвінок означав, що вона готова ділитися. Боялися, бо надто добре знали її і розуміли, що зовсім не з легким серцем вона вирішила заплатити вам за вашу мовчанку. Ви нюхом почули пастку. Це побачення опівночі вам не дуже подобалося.
Ви повернулися до готелю, щоб гарненько все обміркувати. І раптом вам пощастило: подзвонив бідолаха Анрі, який до того ж добряче хильнув… Зовсім недавно ви з ним розмовляли, і ця розмова примусила вас замислитися. Йому захотілося побачити вас, не знаю точно, навіщо, можливо, й він про щось здогадувався.
А ви послали його на розвідку, наказавши, щоб він прийшов сюди, до «Халупки», рівно опівночі. Інакше кажучи, це він, Анрі Трошю, повинен був потрапити до Валентіниної пастки.
Мегре помовчав якусь хвилину, потім провадив далі:
— Знімаю перед вами капелюха, мадам. Вбивство Рози ви задумали бездоганно. Але друге ви здійснили з воістину диявольською вправністю. Аж до вимикача, який продемонстрували мені цього вечора, — адже це мало правити за доказ того, що, хвилюючись, ви могли забути ввімкнути світло в саду. І от Анрі вбито. Брат і сестра гинуть од вашої руки протягом одного тижня!.. Знаєте, що б я зробив, коли б не служив у поліції? Я залишив би вас тут під наглядом інспектора, а сам подався б до Іпора і розповів би цю історію старому Трошю та його жінці. Я б розказав їм, як, чому і в ім'я чиєї брудної мети й інтересів вони за кілька днів втратили двох дітей у розквіті сил! Я привіз би їх сюди разом з братами й сестрами ваших жертв, разом з їхніми сусідами й друзями…
Мегре побачив, як зблід Тео, як він судомно стиснув пальцями бильця крісла. Валентіна схопилася й закричала, втративши самовладання.
— Ви не маєте права! Чого ви чекаєте, чому не відпроваджуєте нас до Гавра? Ви зобов'язані заарештувати нас, принаймні, мене!
— Отже, ви признаєтеся?
— Ні в чому я не признаюся! Але ви обвинувачуєте мене й не маєте права залишати мене тут! — «Хтозна, — майнуло у неї в голові, — можливо, Трошю вже знають і зараз приїдуть сюди!» — Ми живемо в цивілізованій країні, і кожен має право бути вислуханий судом.
Вона раптом нашорошила вуха, прислухаючись до шуму, що долинав з вулиці, і трохи не кинулася до Мегре, немов шукаючи в нього захисту. Вже виразно було чути шум мотора, потім кроки в саду.
Валентіна була, здавалося, на краю божевілля. Обличчя її втратило звичну привабливість, в очах застиг жах, вона вп'ялася нігтями в кулаки комісара.