— Вам доведеться почекати…
Нічого не вдієш! Префект, теж із нових, працював тут другий рік. Молодий — зараз це стало модою. Йому ще не було й сорока років, але як випускник Вищої школи управляючих він міг посісти керівне місце в будь-якому відомстві.
«Пан Мітла» охрестили його журналісти після першої прес-конференції. Бо, подібно до кінозірок, префекти поліції тепер теж влаштовували прес-конференції, не забуваючи запросити на них репортерів телебачення.
«Панове, наш Париж, столиця світу, повинен бути зразковим містом, і наш обов'язок — ретельно його підмести. За останні роки тут оселилося аж надто багато випадкових елементів, спосіб життя яких не має нічого спільного з обов'язком та честю… Безробітні, бродяги, соціальне сміття, яке нам належить…»
П'ять на дванадцяту… Десять на дванадцяту… Чверть на дванадцяту… За столиком біля дверей куняв черговий у парадному мундирі, інколи кидаючи на комісара знудьгований погляд. А втім, вони були знайомі, бо починали свою службу в поліції майже одночасно.
Задеренчав дзвоник. Черговий ліниво підвівся, відчинив двері, жестом запросив комісара ввійти.
Великий кабінет був обставлений меблями в стилі ампір, оббитими зеленим плюшем.
. — Сідайте, пане бригадний комісар…
М'який, але добре поставлений голос із приємним тембром, тонке моложаве обличчя, ретельно зачесане біляве волосся. З газет було відомо, що кожного ранку, перш ніж сісти в своє м'яке зелене крісло, пан префект півгодини грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, щоб «увійти в форму».
Від нього віяло здоров'ям, бадьорістю, охайністю. Цей елегантний костюм, певно, замовлявся в Лондоні. Префект усміхався так само, як на будь-якій із своїх фотографій, — скромно і вдоволено водночас, скоріше до самого себе, аніж до когось.
— Скажіть, Мегре…
Точнісінько, як Пардон кілька днів тому, з тією, можливо, різницею, що замість сигари він тримав між пальцями сигарету. Чи не тому, що поруч не було його дружини?
Цікаво, чи усміхався б він так само вдоволено в її присутності?
— Якщо не помиляюсь, ви служите в поліції з молодих літ?
— З двадцяти двох років.
— А скільки вам зараз?
— П'ятдесят два.
Він знав це, але все-таки запитував, так само, як Пардон, хоча і з якихось інших міркувань.
Мегре сидів похмурий і крутив у руках люльку, не наважуючись |ї натоптати. І рантом, немов кидаючи виклик долі, коротко мовив:
— Ще три роки — і на пенсію!
— Справді… Вам не набридло чекати?
Мегре відчув, як кров прилинула йому до обличчя і в серці заклекотав гнів. Щоб стриматись, він почав уважно розглядати бронзові закрутки на ніжках письмового столу..
— Ви одразу почали працювати в карному розшуці? В голосі була холодна й безособова, певно, завчена лагідність.
— За моїх часів до карного розшуку новачків не брали. Я спочатку працював у районному комісаріаті… Як і більшість моїх колег…
— Простим поліцейським?
— Ні, секретарем… А потім шляховим інспектором… В уважному погляді префекта не було ні ворожості, ні симпатії.
— Отже, ви пройшли крізь усі відділи?
— Майже… Метро, універмаг, вокзали, місця розваг, гральні…
— Здається, у вас залишились про все це приємні згадки?
— Авжеж… Як і про мої шкільні роки…
— В усякому разі, ви самі про це охоче говорите…
Цього разу Мегре почервонів, як мале дитя…
— Як вас розуміти?
— Досі мені про вас розповідали інші… Ви дуже відомі, пане Мегре, дуже популярні…
Голос був такий солодкий, що можна було подумати, ніби його викликали, щоб лише поздоровляти.
— Якщо вірити газетам, у вас такі ефективні методи…
Велике цабе підвелося, підійшло до вікна 1 якусь хвилину дивилося на машини й автобуси, що проїздили повз Палац правосуддя. Коли воно знову глянуло на комісара, його посмішка була ще більш самовпевнена, ще більш самовдоволена.
— Досягши останнього щабля на службовій драбині — адже ви зараз начальник бригади, ви все-таки не змогли позбутися ваших колишніх звичок… Я чув, що ви не дуже любите сидіти в кабінеті?
— Еге ж, пане префект…
— І самі беретеся до таких справ, які слід було б доручати вашим інспекторам…
Мегре мовчав.
— Навіть не гребуєте чорною роботою…
Стиснувши зуби, Мегре почав набивати люльку.
— Кажуть, вас можна цілими годинами бачити в якихось гадючниках та інших темних місцях, де службовцям вашого рангу не годиться й носа показувати…