Выбрать главу

Він мовчки сидів у кріслі, стиснувши зуби, і не наважувався запалити. Навпроти нього, за великим столом із червоного дерева, впевнено походжав худорлявий чепурний префект.

— Можливо, свого часу ці методи були й непогані, але зараз вони безнадійно застаріли…

Мегре сам незчувся, як у його руках чиркнув сірник, примусивши здригнутися дженджуристого молодика. А втім, за якусь мить його обличчя знову розпливлося в посмішці.

— У старої поліції були свої звичаї… Наприклад, інформатори… Охоронці закону та порядку підтримували дружні стосунки з людьми, що жили поза рамками закону й порядку… За якусь незначну допомогу поліція заплющувала очі на їхні власні грішки… Ви й досі користуєтесь їхніми послугами, пане Мегре?

— Як і поліція в усьому світі.

— І теж інколи заплющуєте очі?

— Так, коли це доконче потрібно.

— А ви ніколи не замислювалися над тим, як багато води збігло за ці тридцять років?

— За ці тридцять років перед моїми очима змінилося дев'ять директорів Сюрте та одинадцять головних префектів.

Чим гірше, тим краще! Він не міг довше стримуватися і До того ж відчував себе зобов'язаним хоч у такий спосіб утерти носа цьому пихатому вискочню. За цю фразу йому б-потиснули руку всі його старі колеги по Сюрте.

Якщо префект і прийняв удар, зовні цього він не показував. Він би міг бути дипломатом. А втім, хтозна, можливо, завтра його призначать послом?!

— Ви знайомі з мадемуазель Прієр?

Аж ось коли починалася справжня атака!

— Ви гадаєте, що я повинен її знати, пане префект?

— Безперечно.

— На жаль, це ім'я я чую вперше.

— Мадемуазель Ніколь Прієр… А ви ніколи не чули про пана Жан-Батіста Прієра, доповідача Державної ради?

— Ніколи.

— Він мешкає на бульварі Курсель, сорок два.

— Цілком можливо.

— Це дядько Ніколь, яка живе разом з ним.

— Я вам вірю, пане префект.

— А я хочу вас запитати, пане головний комісар, де ви були минулої ночі о першій годині?

Посмішка зникла, в його голосі бринів метал.

— Я чекаю на вашу відповідь.

— Це що — допит?

— Називайте це як вам заманеться, але я поставив вам конкретне запитання.

— Дозвольте запитати, яким правом?

— А таким, що я ваш начальник, а ви мій підлеглий.

— Он як…

Мегре мовчав, стискуючи побілілими пальцями чубук згаслої люльки. Ніколи ще він не відчував себе таким приниженим.

— Я ліг спати о пів на дванадцяту… До того дивився телепередачу…

— Ви вечеряли вдома?

— Еге ж…

— О котрій годині ви вийшли з дому?

— Тепер я здогадуюсь, пане префект… Близько дванадцятої мені подзвонили…

— Звичайно, ваш телефонний номер надруковано у довіднику…

— Певна річ.

— Вам не здається, що це не дуже зручно. Адже кожен жартівник може вас потурбувати, коли йому заманеться.

— Я про це теж думав. Кілька років підряд мій телефонний номер не публікувався, але мені не вдавалося довго зберігати йото в таємниці. Змінивши п'ять чи шість номерів, я дозволив друкувати його в телефонному довіднику, як усі…

— Я розумію, що це зручно для ваших інформаторів… Та й не тільки для них… Це дозволяє людям звертатися до вас особисто замість повідомити Сюрте, коли десь щось станеться… А після цього — вся слава ваша… Принаймні, в очах публіки…

Комісар мовчав.

— Отже, вам подзвонили за кілька хвилин до дванадцятої. За скільки саме?

— Я довгенько розмовляв потемки… А коли жінка увімкнула світло, було за десять дванадцята…

— Хто ж це вам подзвонив? Хтось знайомий?

— Ні. Якась жінка.

— Вона назвала вам своє ім'я?

— Не відразу.

— Тобто, не тоді, як ви буцімто розмовляли з нею по телефону?

— Ваше «буцімто» — зайве.

— Нехай так. Отже, вона призначила вам побачення в місті?

— В певному розумінні, так.

— Ви не могли б висловитись точніше?

Він починав розуміти, що пошився в дурні, і тепер доводилося признаватися в цьому перед цим усміхненим самовдоволеним слиньком.

— Вона тільки-но приїхала в Париж, де ніколи раніше не бувала…

— Пробачте…

— Я повторюю вам те, що вона мені сказала.

— І це все?

— Ні… Далі вона розповіла, що сама з Ларошелі, що їй вісімнадцять років, що її батько суддя і що приїхала вона до Парижа на запрошення своєї шкільної подруги, бо вдома задихається від батьківського піклування, а подруга писала, що в столиці жити легко й весело…

— Оригінальна історія, чи не правда?

— Мені доводилося чути історії ще менш оригінальні, але цілком правдиві. Сподіваюсь, вам відомо, скільки молодих дівчат, часом навіть із найзаможніших родин, щороку залишають…