Він мовчки сидів у кріслі, стиснувши зуби, і не наважувався запалити. Навпроти нього, за великим столом із червоного дерева, впевнено походжав худорлявий чепурний префект.
— Можливо, свого часу ці методи були й непогані, але зараз вони безнадійно застаріли…
Мегре сам незчувся, як у його руках чиркнув сірник, примусивши здригнутися дженджуристого молодика. А втім, за якусь мить його обличчя знову розпливлося в посмішці.
— У старої поліції були свої звичаї… Наприклад, інформатори… Охоронці закону та порядку підтримували дружні стосунки з людьми, що жили поза рамками закону й порядку… За якусь незначну допомогу поліція заплющувала очі на їхні власні грішки… Ви й досі користуєтесь їхніми послугами, пане Мегре?
— Як і поліція в усьому світі.
— І теж інколи заплющуєте очі?
— Так, коли це доконче потрібно.
— А ви ніколи не замислювалися над тим, як багато води збігло за ці тридцять років?
— За ці тридцять років перед моїми очима змінилося дев'ять директорів Сюрте та одинадцять головних префектів.
Чим гірше, тим краще! Він не міг довше стримуватися і До того ж відчував себе зобов'язаним хоч у такий спосіб утерти носа цьому пихатому вискочню. За цю фразу йому б-потиснули руку всі його старі колеги по Сюрте.
Якщо префект і прийняв удар, зовні цього він не показував. Він би міг бути дипломатом. А втім, хтозна, можливо, завтра його призначать послом?!
— Ви знайомі з мадемуазель Прієр?
Аж ось коли починалася справжня атака!
— Ви гадаєте, що я повинен її знати, пане префект?
— Безперечно.
— На жаль, це ім'я я чую вперше.
— Мадемуазель Ніколь Прієр… А ви ніколи не чули про пана Жан-Батіста Прієра, доповідача Державної ради?
— Ніколи.
— Він мешкає на бульварі Курсель, сорок два.
— Цілком можливо.
— Це дядько Ніколь, яка живе разом з ним.
— Я вам вірю, пане префект.
— А я хочу вас запитати, пане головний комісар, де ви були минулої ночі о першій годині?
Посмішка зникла, в його голосі бринів метал.
— Я чекаю на вашу відповідь.
— Це що — допит?
— Називайте це як вам заманеться, але я поставив вам конкретне запитання.
— Дозвольте запитати, яким правом?
— А таким, що я ваш начальник, а ви мій підлеглий.
— Он як…
Мегре мовчав, стискуючи побілілими пальцями чубук згаслої люльки. Ніколи ще він не відчував себе таким приниженим.
— Я ліг спати о пів на дванадцяту… До того дивився телепередачу…
— Ви вечеряли вдома?
— Еге ж…
— О котрій годині ви вийшли з дому?
— Тепер я здогадуюсь, пане префект… Близько дванадцятої мені подзвонили…
— Звичайно, ваш телефонний номер надруковано у довіднику…
— Певна річ.
— Вам не здається, що це не дуже зручно. Адже кожен жартівник може вас потурбувати, коли йому заманеться.
— Я про це теж думав. Кілька років підряд мій телефонний номер не публікувався, але мені не вдавалося довго зберігати йото в таємниці. Змінивши п'ять чи шість номерів, я дозволив друкувати його в телефонному довіднику, як усі…
— Я розумію, що це зручно для ваших інформаторів… Та й не тільки для них… Це дозволяє людям звертатися до вас особисто замість повідомити Сюрте, коли десь щось станеться… А після цього — вся слава ваша… Принаймні, в очах публіки…
Комісар мовчав.
— Отже, вам подзвонили за кілька хвилин до дванадцятої. За скільки саме?
— Я довгенько розмовляв потемки… А коли жінка увімкнула світло, було за десять дванадцята…
— Хто ж це вам подзвонив? Хтось знайомий?
— Ні. Якась жінка.
— Вона назвала вам своє ім'я?
— Не відразу.
— Тобто, не тоді, як ви буцімто розмовляли з нею по телефону?
— Ваше «буцімто» — зайве.
— Нехай так. Отже, вона призначила вам побачення в місті?
— В певному розумінні, так.
— Ви не могли б висловитись точніше?
Він починав розуміти, що пошився в дурні, і тепер доводилося признаватися в цьому перед цим усміхненим самовдоволеним слиньком.
— Вона тільки-но приїхала в Париж, де ніколи раніше не бувала…
— Пробачте…
— Я повторюю вам те, що вона мені сказала.
— І це все?
— Ні… Далі вона розповіла, що сама з Ларошелі, що їй вісімнадцять років, що її батько суддя і що приїхала вона до Парижа на запрошення своєї шкільної подруги, бо вдома задихається від батьківського піклування, а подруга писала, що в столиці жити легко й весело…
— Оригінальна історія, чи не правда?
— Мені доводилося чути історії ще менш оригінальні, але цілком правдиві. Сподіваюсь, вам відомо, скільки молодих дівчат, часом навіть із найзаможніших родин, щороку залишають…