— Не вийде! Ми не можемо дозволити вбивці гуляти на волі тільки тому, що ти — сентиментальний баран! Може, він уже шукає собі нову жертву. Коло причетних до цієї справи окреслене дуже чітко. Іншої можливості проникнути в це коло ми не маємо.
Комісар Вуст нервово покушував нижню губу. Йому теж було ясно, що без допиту окремих чоловіків не обійтися, але те, як це тут робилося, він вважав мерзотою і зовсім марною справою.
Мюллер на знак примирення ляснув його по плечу й запросив до їдальні.
— Ти поки що йди, а я швиденько закінчу з цим чоловіком.
Вуст кивнув головою і попростував до їдальні. Він ішов і питав себе, хто ж тут, власне, керує слідством. Чи його тримають тільки тому, що потім хтось має підставити голову?
У їдальні він звелів Мюллерові скласти звіт про роботу.
— Ми обшукали квартиру. Час настав — як і для того, щоб закрити клуб «Афродіта». Слухай, мушу тобі сказати, тут ти справді дещо проґавив. Такої квартири я ще зроду не бачив. Отакої звукової студії з атрибутами дому розпусти. Ціла стіна вся в полицях і з самими тільки магнітофонними касетами. На кожній касеті акуратно написана точна дата й ім'я жінки. Той тип був, мабуть, із заскоками. Видно, сидів там цілими днями й слухав записи, зроблені в клубі. На стінах — фотографії жінок, яких він шантажував. Майже всі голі. Декотрі фотографії збільшені. На багатьох знімках він був разом з якоюсь жінкою. Майже завжди в ліжку.
Ну й життя ж у нього було! Як я з'ясував, час від часу він приводив у ту квартиру жінок. Робив він це в тому разі, коли вони заробляли надто мало грошей. Вони мусили при ньому слухати магнітофонні записи, в яких самі грали головну роль. А він пояснював їм, що вони робили не так. Він прокручував їм і ті стрічки, з яких вони могли почути, як правильно оббирати клієнта.
Якщо тобі цікаво знати мою думку… Гадаю, він робив це не задля грошей. Він просто огидний сексуальний маніяк. Усе це давало йому втіху. Якби він хотів просто вершки знімати, то навіщо тоді ці складні історії з магнітофонними записами? Навіщо ця колекція касет? Він мав заскоки, кажу тобі. Це був божевільний. Такий собі тип магнітофонного фетишиста. Нам треба ще навести довідки в поліції моральності. Там, певна річ, у цьому ділі тямлять. Або, може, ти вважаєш, що всі ці стрічки він слухав тільки задля того, щоб знати, чи жінки справді старанні? Це йому зовсім не треба було. За останніми даними слідства, місячний прибуток у нього становив добрих тридцять тисяч. А може, й більше, бо ми, безперечно, ліквідували ще не всі його кубла.
Вуст насилу жував свій глевкий бутерброд. Крихти злипалися у нього в горлі. Він запив шматок ковтком кави й відсунув решту бутерброда вбік. Їсти йому більше не хотілося.
— Коли в нас так багато магнітофонних записів, то надалі ти можеш прокручувати їх під час допитів чоловікам, якщо це дає тобі втіху.
— Ну, годі вже! Не треба дозволяти собі надто багато тільки через те, що дістав кулю в плече! Слідство я веду з усією відповідальністю. Шеф особисто доручив мені це, і я суворо дотримуюся службових приписів. Роботу виконую сумлінно й точно. Твоїх порад я не потребую.
Вуст кивнув головою.
— Так, так, ясно, отже, ти тут керуєш слідством…
Він подивився знизу на Мюллера. Той почервонів. Цим уїдливим зауваженням Тоні нарешті «дістав» його, бо Мюллерові ніщо так не подобалось, як самому керувати слідством.
Проте Мюллер був невіглас. Вуст знав про це, та й сам Мюллер про це знав. А найгірше було те, що Мюллер знав, що Тоні, а також всі інші, про це знають.
Мюллер поклав на стіл свою коробку з люльками й дістав її вміст. Чотири відшліфовані люльки різної форми лежали на столі, і Мюллер, дивлячись на них, розмірковував, котру набити першу. Але не встиг він вирішити це, як Вуст підвівся й залишив його самого.
Може, взяти й висловити свою незгоду шефові? Одначе його відповідь він уже знав наперед: «Якщо ви маєте альтернативу, то назвіть її. Якщо ні, то тримайте язика на припоні».
Бурчанням нічого не досягнеш. Подобалось йому чи ні, що чоловіків допитували, але він мусив теж брати в цьому участь.
«А може, — подумав раптом Тоні, — може, я так опираюся проти цих допитів тому, що це вивільнює в мені прихований страх? Страх, що Марія могла б мене обдурювати. Страх, що вона теж могла потрапити до рук такого типа. Чи заговорила б вона зі мною про це?»
Він не був певний.
Коли Тоні ввійшов до робочої кімнати, то помітив, що його ліва рука трохи тремтить. Посеред кімнати між його столом та Мюллеровим стояв сам шеф. Правда, не в такому неподобному вигляді, як недавно привиділося Тоні. Навпаки, шеф здавався підтягнутим, погляд його був холодний, як криця.