«Вигляд у нього явно роздратований, — відразу подумав Тоні. — Просто — кипить від люті. Ось-ось вибухне. Може, хоч не на одному мені окошиться».
— Ви відчинили вікно в кімнаті! Чи розумієте ви, що я не можу тепер працювати, оскільки порушено приплив повітря? Власне, чи розумієте ви, скільки чоловік не можуть тепер працювати через те, що порушено приплив повітря? Вам відомо, скільки грошей платників податків буде через вас витрачено марно, якщо я зараз відішлю службовців додому, бо вони не можуть більше працювати в своїх приміщеннях? Чи ви взагалі розумієте, що накоїли своєю хлопчачою витівкою?
Чи треба заперечувати? Мабуть, хтось побачив його й доніс шефові. Дехто з колег був, на думку Тоні, цілком здатний на це.
— Шефе, я… я замислився. Ця справа так мене захопила… Крім того, я ж поранений…
— Не варто знову згадувати про цю прикру історію. Авторитетові карної поліції ви завдали величезної шкоди. Власне, ви більше не маєте морального права у нас працювати. Але кожному в житті треба дати принаймні шанс. Ви вже знайшли вбивцю?
Не чекаючи відповіді, шеф гордовито рушив з кімнати, неначе генерал, що виграв битву.
Через кілька секунд задзвонив телефон. Тоні з'єднали з якоюсь дівчиною, що, навіть не назвавши себе, відразу спитала:
— Ви комісар Тоні Вуст? Я хочу розмовляти тільки з комісаром Тоні Вустом! Більше ні з ким.
— Так, це я. Чим можу бути корисним? — Він не знав, як звертатися до дівчини — на «ти» чи на «ви». Із ввічливості вирішив називати її на «ви».
— Я Гудрун Кох. Ви, мабуть, ще пам'ятаєте мене? Все ж таки ви бачили мене майже голою.
Тоні здригнувся. Тепер він упізнав голос. Це була та дівчинка з хлопчачим тілом із клубу «Афродіта». Ясно. Гудрун Кох. Тринадцять років. Понад рік працювала на Маркуса Бергера. Школярка.
— Звичайно, я пам'ятаю вас. У чому річ? Чим я можу допомогти вам?
— Я хотіла тільки сказати, що переїжджаю до вас.
— Що-що ви робите?
— Переїжджаю до вас. Не тому, що так добре до вас ставлюсь. Просто у мене немає іншої ради. Я не знаю, в кого б іще я могла оселитися. Мої подруги залежать від своїх батьків та матерів, і я там більше з'являтися не можу. У школі теж. А після того, як цей ідіот із відділу соціального забезпечення відвів мене додому й розповів батькові й матері мою історію, я й тут уже лишатися не можу. Як ви гадаєте, що тут тепер діється? Адже ви нам усім пообіцяли, що громадськість нічого не довідається. Що все робиться цілковито таємно. Таємно! Мій батько боїться йти на роботу, бо його колеги бачили мене на фотографії в газеті. Якийсь мерзотник нас сфотографував, коли ми сідали в поліційну машину. А коли поліцейські дізналися, скільки мені років, вони відразу підключили службу у справах молоді. Тепер вони невідступно переслідують мене, і я їх уже не позбудуся. Але до них я ні в якому разі не хочу. Це я вам кажу! їм не вдасться запроторити мене до якогось притулку. Я поживу у вас, поки заспокояться мої батько й мати. Адже ви порушили своє слово!
— Я свого слова не порушував. Я дістав кулю, ви це розумієте? Я лежав поранений і не міг нічого для вас зробити. Був заклопотаний самим собою. Те, що з вами сталося, викликає в мене справді щире співчуття, але це не моя вина. Може, мені зайти й поговорити з вашими батьком і матір'ю?
Дівчина гірко розсміялася.
— Ви навіть не уявляєте, скільки людей раптом захотіли поговорити з моїм батьком і матір'ю! Сусіди, поліцейські, оті зануди із служби в справах молоді, мої вчителі, пліткарки з усієї вулиці, а крім того, ще й усі наші родичі. Вам тут додати вже справді нічого. То коли я можу взяти ключа?
Тоні відчув себе припертим до стіни. Як допомогти цій дівчині й заразом позбутись її?
— Мені шкода, але я мушу покласти трубку. У мене розмова по іншому телефону. Добре, що ви подзвонили. Я зв'яжуся з вами.
Тоні поклав трубку й відчув себе негідником. Йому не слід було цього робити. Адже хтось повинен потурбуватися про дівчинку. Вона сама вибрала його. Але що таке відповідальність? Він повинен знайти вбивцю!..
Скоріше для того, щоб не сидіти на службі, а не тому, що Тоні справді чогось від цього чекав, він відвідав матір Маркуса Бергера. Вона жила в одному кельнському будинку для старих. Візит цей справив на нього гнітюче враження.
Усім жінкам, яких доти допитували, Маркус Бергер розповідав, що його мати померла. Може, він хотів тільки запобігти, щоб котрась із жінок у крайньому разі не звернулася до його матері? Чи вона для нього справді померла?