«Їй усього тринадцять, — міркував Тоні. — Усього тринадцять років, а про кохання вже говорить як про сентименти. Який же злочин учинено проти неї! Чи зможе вона коли-небудь знову закохатися по-справжньому?»
Поки Тоні трохи меланхолійно розмірковував про це, промовисті погляди дівчини на нього підказали йому, що здатність закохуватись вона зберегла дуже добре. Може, саме він і став об'єктом такого кохання? А може, вона просто намагалася за допомогою хитрощів, яких навчилася в клубі «Афродіта», обвести його круг пальця? Він мав бути насторожі!
— Може, поміняємось піцами — я покуштую твоєї, а ти — моєї?
— Ні, дякую, наїлася донесхочу, більше не можу. Було дуже смачно, правда ж?
— Тоді, може, замовимо каву чи морозиво?
На каву вона погодилася. Тоні замовив, а потім нерішуче почав іще раз:
— Тепер, коли ми добре пообідали, може, поїдемо до твоїх батька й матері і спокійно поговоримо? Зрештою, тобі нема за що дорікати. Ти — жертва, а не злочинниця.
Лагідний, як у овечки, вираз в очах Гудрун за мить міг змінитися злим небезпечним блиском.
— Тільки не заводь про це знову! Лягавого розігруватимеш у себе на службі, а не зі мною.
— І що ж ти робитимеш? Чи не збираєшся ти тепер їздити зі мною по всій окрузі? Чекати в машині, поки я допитуватиму людей?
Вона знизала плечима.
— Це все ж таки краще, ніж зовсім нічого. А що мені, по-твоєму, робити? Піти до отих зануд із служби в справах молоді, щоб вони запроторили мене до якогось притулку для пропащих дівчат? Може, вони спробують закликати мене до розсудливості? Може, якийсь симпатичний працівник соціального забезпечення навіть візьме мене під свій захист? А може, я навіть знаю його по клубу «Афродіта»… Ох, слухай, годі про це! Я мушу почати все спочатку, але ще не знаю як. Можна якийсь час пересидіти в тебе? Може, мої батько й мати колись заспокояться… І ті діячі із служби молоді, мабуть, теж колись зрозуміють, що є ще до чого докласти рук, аніж турбуватися про мене. Колись ці хвилі вляжуться, і тоді я, мабуть, зможу повернутися до своїх старих… А може, знайду ще щось… Це вже не так важливо. А поки що ми сидимо тут і…
Підійшов кельнер і поставив на стіл каву.
— … І п'ємо каву.
Вона взяла чашку й підморгнула йому.
— Облиш, — сказав він, — я цього не люблю.
Бачачи, що навряд чи позбудеться її, Тоні спробував узяти з цієї історії бодай щось для свого розслідування.
— Ти можеш собі уявити, що Маркус Бергер збирався одружитися?
— Слухай, ти глузуєш з мене чи що?
— Я не був з ним знайомий. Я знаю його тільки з розповідей та фотографій. А ти його знала. Колись ти була в нього закохана і повинна мені відповісти. Сьогодні я зустрів одну жінку, яка впевнена, що Маркус Бергер хотів одружитися з її дочкою. Вона показала мені сімейні фотографії. Маркус Бергер скрізь у центрі. Справжній друг сім'ї! Вона навіть говорила про білу сукню на весілля. Ти можеш собі уявити, що він жив отаким подвійним життям?
Гудрун гірко засміялася.
— Боже мій, який ти наївний! Він просто намагався принадити малу до себе. Так само, як принадив мене. Він мав свої хитрощі й свої методи. Якщо вона хотіла чути про весілля, то він говорив їй про весілля. Інакше вона, мабуть, не лягла б з ним у ліжко. Деякі дівчата спочатку хочуть почути обіцянку, що з ними одружаться. Саме на таких дбайливо випещених маленьких мрійниць він і важив. Принаймні знімками він шантажував їх напевне. Якщо говорити про подвійне життя, то його цікавили тільки дві речі: гроші й магнітофонні записи.
— Тебе він теж приводив до себе в квартиру прослуховувати ті записи?
Гудрун відповіла відвертіше, ніж чекав Тоні. При цьому дивилася просто на нього.
— Звісно, приводив. Він усіх кликав до себе. У цьому я цілковито певна. Якщо хтось розповідатиме тобі протилежне, то це тільки через сором. Це давало йому величезну втіху. Бачив би ти, як він при цьому сидів у своєму глибокому кріслі! У руці склянка, і кубики льоду в ній ледь чутно дзвенять, б'ючись один об один. Перед собою він садовив маленьке жалюгідне створіння, боязке й сповнене сорому. Потім вмикав свій великий магнітофон. Знаєш, так просто він запис не відтворював, о ні! Звук лунав з усіх боків — із величезних колонок у стінах. Свій голос можна було раптом почути то в лівому кутку, то в правому. І знову пригадувалися всі подробиці того, що відбувалося під час запису тієї мерзоти… Звучання було об'ємне. Було чути, як ходять по кімнаті, що кажуть, що шепоче клієнт, як він скидає одяг… А Маркус Бергер весь час сидів, граючись склянкою з кубиками льоду, пильно дивився на дівчину й посміхався. Іноді він крутив записи котрійсь дівчині кілька годин поспіль і нічого не казав, тільки сидів і дивився на неї. А тоді вимикав магнітофон і починав свої цинічні настанови. Розмовляв він доволі приязно: «Ну, дівчинко, то що ти робила неправильно? Як ти гадаєш, чому той клієнт відстебнув тільки сотню? А я тобі скажу, могло бути й дві сотні! Поміркуй-но!» Потім він так довго мучив її чеканням, що вона й сама здогадувалась. А іноді навіть підказував дівчині. Я певна, що він і такі розмови записував на магнітофон. Йому й це було потрібно.