— Як це мертвий? Він що — чистив пістолета й прострелив собі голову?
Тоні відчував, що запитання вийшло дуже вдале. Його можна було сприймати і як жарт, і серйозно. У кожному разі, цілком можливо, що саме Мюллер застрелив убивцю…
— Повісився. Він повісився. Не міг більше терпіти цієї ганьби. Нечисте сумління. У наш час таке буває. Дарма що ці типи стають усе нахабніші…
— Повісився? Хто? Хто повісився?
— Гадаю, цього чоловіка ви зовсім не знаєте. Принаймні ви ніколи його не допитували. Хоч і були до цього вже досить близько. Його дружину ви брали в роботу. Потім до цього типа взявся я. І відразу по-справжньому.
Правою рукою Мюллер зобразив пістолет і повільно звів його на Вуста. Вказівний палець був стволом, великий палець — затвором. Другою рукою Мюллер узявся за цей затвор, відтяг його, клацнув язиком — звук вийшов майже такий, як при подачі патрона в патронник, — потім надув щоки й вигукнув: «Бац! Бац!..» Якби це був справжній пістолет із справжнім патроном, то Вуст уже дістав би кулю межі очі.
Тоні не звернув уваги на Мюллерів жарт і знову спитав:
— Отже, я був близько до нього? Я був близько до розкриття вбивці? Як його звати? Які в тебе докази?
Тоні вирішив і далі звертатися до Мюллера на «ти». Він не хотів, щоб Мюллер сам визначав, коли їм казати один одному «ви», а коли «ти».
— Цього чоловіка звати Шівас.
М'язи на спині у Вуста судомно напружились. За одну мить він відчув себе постарілим на багато років. Надто старим для цієї роботи. Надто старим, щоб узяти гору над Мюллером. Надто чесним і надто відвертим. Йому захотілося звільнитися зі служби. Зараз же, негайно! Захотілось узятися до чогось іншого. Стати, наприклад, кухарем у піцерії, продавцем морозива чи газет. Але ні в якому разі не залишатися більше в цій команді. Адже тоді він нестиме відповідальність за розслідування. Дарма що жодної хвилини ним не керував.
Його весь час водили за носа. З нього робили блазня. Мюллер і шеф — однаковою мірою. А тепер вони ще й скинуть на нього відповідальність. Але він не згоден і далі брати участь у цій грі. Хай інші підставляють голову. Він не піддасться на Мюллерові штуки. Він знає, що Шівас не вбивав Маркуса Бергера. Шівас не міг бути його спільником. Хіба це можливо, щоб чоловік допустив, аби хтось спокусив його власну дружину, щоб він її при цьому фотографував, а тоді ще й дозволив, щоб хтось примусив її до проституції?
Ні, Тоні Вуст не хотів вірити в усю цю підлоту. Пан Шівас наклав на себе руки із зовсім іншої причини. І Тоні гадав, що вже знає з якої…
Раптом він спіймав себе на тому, що подумки зважує ситуацію. Що міг йому зробити цей Мюллер, який явно допустився помилки? Страшної помилки. І завдяки цій помилці він, Тоні, примусить Мюллера відступити. Мюллера та й шефа, оскільки всю відповідальність кінець кінцем несе саме шеф. Сам Тоні від них відмежовується й дасть докази, чому він не мав нічого спільного із цією справою.
Від самого початку він був проти того, щоб допитувати чоловіків. Він обстоював думку негайно закрити клуб «Афродіта», а не спостерігати й далі, як жінки продають себе. Тоні розумів, що ось-ось настане його час. Звичайно, йому випаде нелегке випробування. Зрештою переможець буде тільки один. І цим переможцем хотів бути він.
Якомога ввічливіше Тоні запитав:
— Виходить, він повісився? А перед тим надіслав до карної поліції повне зізнання. Так?
— Можна сказати й так. Є прощальний лист.
— І що в ньому написано?
— «Терпіти усе це я більше не в змозі. Жити так далі я не хочу…» І такі інші дурниці. Ви ж знаєте, колего… Самогубці пишуть завжди те саме…
Так, сьогодні він, Тоні, у виграшному становищі. Сьогодні він візьме гору. Такими дешевими прийомами Мюллер не уникне відповідальності.
— Звичайно, самогубці пишуть такі дурниці. Але, як правило, вони не зізнаються в тому, що вчинили вбивство. Шівас залишив зізнання?
Мюллер видимо збентежився.
— Та… залежно від того, як на це подивитись… Не те, щоб пряме зізнання… Але що він міг іще мати на увазі? Чому не хотів більше жити? До того ж у нього й привід був!
— Привід? Який привід?
Тоні вже здогадувався, що скаже Мюллер. І знав: Мюллер тепер розуміє, що він здогадується. І водночас він був певний, що Мюллер відчуває панічний страх.
— Маркус Бергер шантажував його дружину. Вона пішла на панель. Я вважаю, що тут усе ясно. Він дізнався про це й убив Маркуса Бергера, бо не міг знести ганьби. Проте докори сумління не давали йому спокою, і через кілька днів він повісився.