Усі ці відомості Мюллер відтарабанив скоромовкою. З його голосу було чути, як він злиться, що цієї ночі мусить працювати, як неохоче розмовляє з Тоні Вустом і який йому осоружний цей Маркус Бергер.
— Судимості?
— Не було. Професія невідома, але він має постійне місце проживання.
Мюллер щось говорив далі, але Вуст його вже не слухав. Він похмуро дивився на поліцейських, які стовбичили за двадцять чи тридцять кроків від місця злочину, все ще курили й базікали про всілякі дурниці. Їхні автомобілі так само стояли край лісу. Дверцята були все ще відчинені, а десь тут міг зачаїтися злочинець.
— Лікар уже пішов? — спитав Тоні.
— Так, — кивнув головою фотограф із групи обробки слідів. — Він дуже поспішав… на якийсь ювілей. Приїхав у смокінгу.
— Причина смерті?
Тоні нікого конкретно не питав. Він звертався до лісу, неначе відповіді чекав від дерев. Усе це йому дуже не подобалося. Роботу карної поліції він уявляв собі іншою. Він не знав якою саме, але іншою — поважнішою, серйознішою. Мюллер пробурмотів у відповідь:
— Здається, зламано шию. До того ж у нього внутрішня кровотеча. Відчухрали його добре — неначе паровим котком пройшлися. Живого місця не лишилося. Але деталі, ти ж знаєш, — як завжди, тільки після докладнішого огляду.
Це Тоні й сам бачив. Для цього не треба було, щоб лікар уночі мчав у смокінгу до лісу. Власне, усю історію йому могли б переказати й по телефону. Його приїзд не мав ніякого сенсу.
Потім до нього підійшов довготелесий молодик і, якось зухвало посміхаючись, повідомив про перші конкретні результати.
— Ми відшукали на лісовому грунті багато слідів. — Кивком голови він показав на поліцейських, котрі курили, й повів далі: — Якщо ці ідіоти ще не все затоптали і якщо сліди не їхні, то тут хтось ходив. Можливо, злочинець. У великих важких гумових чоботях із шашечками на підошвах. По-моєму, розмір сорок третій — сорок четвертий. Завтра скажу точніше.
Тоні Вуст поплескав молодика по плечу. Дивлячись на нього, він не сказав би, що той працює у карній поліції. Тоні уявляв його швидше офіціантом за стойкою бару в студентській пивниці. Що він робить у цій компанії?
Комісар Тоні Вуст відкинув голову назад, кінчиками пальців помасажував собі скроні й, звернувши погляд на зірки, спитав:
— Свідки?
— Кого ти маєш на увазі: сову, дикого кабана чи, може, кількох горобців?
Тоні відвів погляд від небосхилу, подивився в холодні очі Мюллера й процідив:
— Та кого завгодно — парочку закоханих, нічного бігуна підтюпцем чи ще когось… Іноді можна звіритися на будь-якого свідка й обійтися без таких базік, як ти.
Він не хотів більше залишатися на місці злочину жодної хвилини. Все, що треба було ще зробити, може зробити й Мюллер чи хтось із групи обробки слідів або навіть котрийсь із цих молодих нахаб.
Ні з ким не попрощавшись, Вуст важко рушив лісом до дороги. Коли він приїде додому, Марія, мабуть, ще не спатиме, і він, подумавши про це, відчув шалене бажання випити склянку чи дві пива. Може, вона засне, поки він сидітиме в пивному барі. Але якщо вона не засне, то справа набуде ще гіршого вигляду. Йому навіть пива перехотілось, і він сів у машину.
Тоні повернув ключа в замку запалювання, мотор уже запрацював, але він знову передумав і, поставивши машину на ручне гальмо й не вимикаючи мотора, вислизнув, мов індіанець на стежці війни, з машини. Потім підкрався до поліційних автомобілів і швидко повиймав із замків запалювання всі три ключі.
Після цього Тоні легкою котячою ходою повернувся до своєї машини, сів, кинув ключі на сидіння поруч і, відпустивши гальмо, рушив. Цього разу він поїхав автострадою.
Радість від вдалої витівки вихлюпнулась у Тоні гучним вигуком, і він, відбиваючи на кермі ритм, замугикав під ніс якусь пісеньку.
Вони ще довго згадуватимуть його. Тоні вирішив другого ж дня запакувати ключі в цупкий конверт і анонімно відіслати їх у поліційну префектуру. У нього не було бажання очорняти своїх молодих колег перед начальством. Одначе він хотів їх провчити і відчував, що це йому вдасться.