Поки Мюллер пояснював шефові, чому цю справу можна вже закривати, той гриз свою кулькову ручку. Перспектива покінчити з цією справою йому неабияк подобалась. Одначе він заходився розводитись про те, що треба у будь-якому разі продовжувати пошуки спільника, котрий теж порушив закон. Він щось сказав про «принцип законності» й запитливо подивився на Тоні Вуста. Той узявся пояснювати версію Гудрун. Він подавав її як власну.
Шефові ці аргументи видались переконливими. Франц Беккер цілком підходив на роль спільника.
— Ті газетні зануди хочуть чогось нового про справу, — сказав шеф. — Я не можу їх більше водити за носа. Вихід один: потрібні нові результати. Хоч що-небудь для тих писак. А то вони знову зроблять із нас посміховисько. Гадаю, ми можемо спокійно повідомити їх, що вбивця Маркуса Бергера, найімовірніше, сам наклав на себе руки. Крім того, ми напали на ще один слід. Мова йде про простодушного батька родини. Газетярі полюбляють такі історії.
Тоні Вуст був категорично проти.
— Цього не можна робити! Ми ще не викрили того чоловіка.
— Аз чого ви взяли, що я хочу назвати його ім'я?
На якийсь час Тоні Вусту вдалося привернути увагу шефа до історії з сутенерами, що хотіли перебрати собі клуб Маркуса Бергера. Це був конкретний факт, важливий результат розслідування. Поки він розповідав, йому спало на думку, що єдино корисні відомості він дістав від Гудрун. Навряд чи була тут у чомусь його заслуга. Готуючи вечерю, він просунувся далі, ніж за цілий робочий день.
Наприкінці наради Мюллер подав заяву з проханням знову відрядити його на навчання. Цього разу на двотижневий курс віктимології. З того, як шеф сприйняв це прохання, не можна було сказати, чи знає він хоча б значення цього слова. А проте він пообіцяв обміркувати Мюллерову заяву, кинувши принагідно кілька фраз про нестачу в карній поліції особового складу та про скандальні випадки у призначенні службовців на нові посади. По тому, доброзичливо посміхаючись, відпустив Вуста й Мюллера.
Близько першої години дня до поліційного управління прийшла Гудрун Кох.
Менш ніж за півгодини вона відшукала у картотеці фотографію чоловіка, який погрожував порізати їй ножем обличчя.
Тіттенкралле. Сім разів судимий за заподіяння тяжких тілесних пошкоджень, сутенерство і недозволене носіння зброї.
Тіттенкралле працював на Бориса Людлова — власника нічного клубу й торговця уживаними автомобілями.
Людлов був російським емігрантом, останні п’ятнадцять років — одна з чільних постатей місцевого нічного життя. Після того, як радянські власті закрили його щойно створений у Москві підпільний бордель, він подався на Захід як політичний біженець. У цій ролі відразу дістав дозвіл на відкриття різних барів та нічних клубів. Звідки у нього взявся початковий капітал, лишалось неясним.
Тоні Вуст перегорнув давні протоколи допитів Людлова. Його завжди запрошували як свідка. Здебільшого йшлося про бійки в котромусь із його закладів. Майже всі протоколи мали однаковий вигляд. Він повідомляв про себе, а тоді заявляв, що нічого про справу не знає, бо в кожному окремому барі тримає управителя, а сам уночі воліє відпочивати у ліжку, а не вештатись по борделях.
В одному з протоколів він дав відомості про свої статки. На Захід він начебто втік із валізою, повною ікон. Ці ікони він перетворив на готівку, що склала, за його словами, близько 500 тисяч марок, які й лягли в основу його нової діяльності.
Тіттенкралле робив для Людлова усю брудну роботу. Коли він черговий раз отримував рік в'язниці, бос піклувався про його сім'ю. Сам Тіттенкралле любив називати себе охоронцем Людлова. Але назва ця була не зовсім точною. Він був у Людлова бойовиком. Повертав дівчат, що намагалися втекти від своєї роботи. Розправлявся з бандами, що шукали собі поживи у нічних клубах, усував обтяжливих для Людлова конкурентів. Тричі його заарештовували тільки за те, що він зчиняв скандали у барах. Меблі при цьому, само собою зрозуміло, лишалися розбиті вщент.
У всіх трьох випадках власники барів забирали свої свідчення назад. Цілком імовірно, що за цим стояв Людлов із грішми або погрозами. Довести що-небудь було неможливо.
Тіттенкралле — вбивця Маркуса Бергера? За дорученням Бориса Людлова? Ця версія припала Тоні Вустові до смаку. Посадити за грати Людлова як підбурювача до вбивства було непросто, проте саме його він волів бачити в ролі злочинця куди більше, ніж Франца Беккера чи покійного Шіваса.