Пані Шівас втомлено потерла обличчя, неначе хотіла прогнати кошмарний сон. Тоді пильно глянула на Гудрун і недовірливо перепитала:
— Не винен? Він справді не винен? Гудрун кивнула.
Обличчя у пані Шівас одразу змарніло. Зі сльозами на очах вона забелькотала:
— Я все відміню. Авжеж, пане комісаре. Оце тільки вдягнуся і все відміню. Хай простить мене Бог. Я вважала його спільником. Отим мерзотником, що робив фотографії.
— Вам нічого відміняти не треба. Я сам це зроблю. Але з ким ви вже встигли домовитись?
— Ви повинні мене зрозуміти. Коли мій чоловік… коли він… — Вона не могла того вимовити. — Тоді усе втратило сенс, стало безглуздим. Що я мала робити? Жити на невеличку пенсію, що її, може, призначать по ньому? Я не знала, як бути. Мене підбурювала ненависть. Лише ненависть! Я не довіряла вашому розслідуванню ні на гріш. Даруйте, але це так. Ви поводились, як дурний хлопчисько.
Добродушний, симпатичний, але не для таких типів. Вам іще далеко до них. І тоді я згадала про Тіттенкралле.
Комісар Тоні Вуст здригнувся. Тіттенкралле! Знову…
— Він кілька разів з'являвся в «Афродіті». Я не знаю, як його звати насправді. Він один із бойовиків Людлова. Час від часу він приходив полякати нас. Гудрун він якось навіть ножем погрожував. Але здебільшого просто приходив узяти дівчину, хоч і не платив ніколи, лише обіцяв, що всім нам будуть непереливки, якщо Маркус і далі опиратиметься. Людлов хотів прибрати до рук і цей заклад. Але ви про це, певно, знаєте.
Тоні Вуст нервово переступав з ноги на ногу. Коли ж вона нарешті перейде до головного? Він не зважувався перервати пані Шівас, оскільки вона нарешті розбалакалась і начебто говорила правду.
— Тіттенкралле страшенно вподобав мене. Недаремно ж його так прозвали. А я маю бюстгальтер десятого розміру. Він від цього просто шаленіє. Кілька разів він приходив до мене погратися моїми грудьми. Цей чоловік — із суцільних м'язів та шрамів. Стережіться його. Це жорстокий, тваринний тип! Саме його мені й було треба. Я знала, в яких барах він ошивається. Зрештою, заклади Людлова всім відомі. Одне слово, я розшукала Тіттенкралле й зробила йому пропозицію.
— Яку пропозицію?
Пані Шівас почала нишпорити навколо, шукаючи сигарет, і, не знайшовши, нервово повела очима по кімнаті. Вести розмову далі їй уже не хотілося. Комісар мав би все зрозуміти без подальших пояснень, виявивши достатню делікатність і здогадливість. Але він наполягав на продовженні розповіді.
— Мені було важко, повірте, мені було неймовірно важко. Тіттенкралле часто погрожував поскидати нас із висотного будинку Людлова. Якось він притис мене на сходах «Афродіти» до поручнів і каже: «Якщо Маркус найближчим часом не поступиться, одна з вас щодня злітатиме з висотного будинку. Шубовсть — і на асфальті!» Як я тремтіла тоді! А тепер мусила знову звернутися до цього нелюда. — На очі їй набігли рясні сльози. — Ніхто не може навіть уявити, яких зусиль це мені коштувало. Я вдала із себе закохану корову і зробила йому пропозицію.
— Яку пропозицію?
— О Господи! Я пообіцяла працювати на нього, приймати клієнтів! Лише на нього. Не на Людлова. Я сказала йому, що тепер, коли Маркус Бергер мертвий, і мій чоловік теж, я вільна. Цілком вільна. Мені зовсім не треба ходити на панель. Але для нього я ходитиму. Я сказала йому, що він незрівнянний мужчина, що так, як він, мене ще ніхто не вдовольняв і що надалі він може приходити до мене коли захоче. Якщо він надасть мені кімнату й захистить від інших сутенерів, то я прийматиму для нього клієнтів. Він знав, що справи у мене завжди йшли добре і що п'ять-шість сотень марок на день він з мене матиме. Таким чином він уперше в житті став би незалежним від Людлова!
Отож він почав вчащати до мене й робитись дедалі шаленішим. Тоді я зажадала, аби він порішив Беккера. Я хотіла… ох, сама не знаю, чого я, власне, хотіла. Найрадніше, очевидно, отримати Беккерову голову на золотій таці.
Тіттенкралле пообіцяв, що Беккер тепер не буде радий своєму життю. Для початку він кинув у його помешкання камінь і листа з погрозами. Потім збирався його побити, ще раз побити і, зрештою, усунути взагалі. Ото й усе. Більше мені сказати нічого. Якщо Франц Беккер справді не винен, то… О Боже!..
Пані Шівас затулила руками обличчя. Гудрун схилилась до неї й погладила її по голові.
Тоні Вуст підійшов до телефону й набрав номер поліційного управління. Там нікого вже не було. Він попросив чергового на комутаторі оголосити розшук Петера Грунда, на прізвисько Тіттенкралле. Уже сьогодні вночі треба обнишпорити всі клуби й бари Людлова. Тоні Вуст сподівався, що в одному з них Тіттенкралле затримають.