«Гаразд, — подумав Тоні, — садонув ти мені добряче, голова й досі гуде. Але й ти вже не свіжий, Тіттенкралле!»
Тим часом Тіттенкралле допхав Франца Беккера до самого краю прірви й тепер намагався штурханами скинути його вниз. Беккер опирався. Його тіло знову й знову випростувалось і таким чином посувалося трохи вперед; зв'язаними ногами він молотив повітря навколо себе. Це могло тривати, аж поки Франц Беккер від ударів знепритомніє чи доки Тіттенкралле таки зіштовхне його вниз.
Тоні Вуст роззирнувся, шукаючи якого-небудь предмета, щоб використати як зброю. Але нічого придатного не знайшов.
— Руки вгору! Здавайтесь! Вам уже не втекти! Будинок оточено! Ви в пастці, Петере Грунд! — крикнув він.
Тіттенкралле полишив свою жертву, обернувся до комісара й уїдливо мовив:
— Тобі ще мало? Я ж міг спокійно добити тебе! А дав тобі шанс вибратися живим. Ідіот! Чому ти з нього не скористався?
— Ані руш! Руки вгору, лягти на підлогу, ноги нарізно! Твоя гра програна.
— Не сміши мене! Озирнися краще! Де вони, твої друзяки? Звідси все добре видно. Ніяких сирен, ніяких машин! Хоч би якийсь поганенький лягавий пройшов унизу. Мабуть, у них сьогодні вихідний, га?
— Уся територія оточена! Жодна миша звідси не вийде!
— Це ти не вийдеш звідси! — гукнув Тіттенкралле й кинувся на Тоні Вуста.
Тоні побоювався, що знепритомніє знову, якщо Тіттенкралле хоч раз дістане його. Тому ударами ніг намагався тримати його на віддалі. А проте Тіттенкралле таки двічі змазав його по голові. Навкруги все знову почало гойдатися. Вже майже знепритомнівши, Тоні раптом побачив Гудрун. Вона шмигнула за спину Тіттенкралле й, здавалося, шукала чогось.
Як вона сюди потрапила? Як опинилася нагорі? Де поліція? Певно, Гудрун шукає зараз якийсь предмет, щоб іззаду вдарити Тіттенкралле. Та коли на нижніх поверхах скрізь панував безлад і валялись інструменти, то нагорі було ретельно підметено.
Гудрун так нічого й не знайшла, і Тоні тепер потерпав і за її життя. Через те, напевне, й не знепритомнів. Обава була така сильна, що відтіснила слабкість.
Несподівано Гудрун уклякла навколішки позад Тіттенкралле. В ту ж мить Тоні Вуст зрозумів, що це його останній шанс. Дитячий трюк, який вони хлопчаками не раз проробляли, б'ючись зі старшими.
Тоні навіть не намагався вдарити. Він лише скочив уперед, розставивши руки, як крила, розчепіривши пальці, мов вампір'ячі кігті, і вищиривши зуби. При цьому він по-звірячому рикнув.
Тіттенкралле сахнувся назад. І тут він спіткнувся об тіло Гудрун, коліна йому підітнулись, і, втративши рівновагу, він повалився додолу.
Тоні Вуст скористався з нагоди і всією вагою, колінами вперед гепнувся на грудну клітку Тіттенкралле. Як із пробитої повітряної кулі, з неї враз вийшло усе повітря. Водночас Тоні з усієї сили вдарив його кулаком в обличчя. Голова Тіттенкралле відкинулася набік.
Ще не вірячи, що йому таки вдалося все це зробити, Тоні Вуст підвівся. Тіттенкралле лежав у нокауті. Гудрун підтримала Тоні за плечі. Він вдячно прийняв її допомогу. Кілька секунд вони стояли мовчки. Дівчина майже тримала його на собі. А він тільки гладив її долонею по щоці і не знаходив слів. Хотів сказати «дякую», але натомість після короткої паузи спитав:
— Як ти сюди потрапила? Знизу долинули поліційні сирени.
Нарешті! Тепер він міг полишити все інше на колег. Своє діло він зробив, але вже не годен був навіть звільнити Франца Беккера від наручників.
— Ну, то як ти сюди потрапила?
Гудрун тісніше пригорнулась до нього й мовила:
— Я побігла до телефону. У кабіні був якийсь рокер. Я не зважилася перервати його і побігла назад, щоб знайти по той бік вулиці ще одну телефонну будку. І якраз тоді почула крик пані Шівас. Я зрозуміла, що там у вас бійка і телефонувати у поліцію вже ніколи. Я полізла вгору по риштуваннях. На кожному поверсі зазирала всередину, але тебе ніде не було. Я хотіла допомогти тобі, просто допомогти. Я ні разу не глянула вниз, поки не піднялася сюди. Інакше б я зомліла. Я завжди боялася висоти. У школі мене навіть від вправ на колоді звільняли, бо в мене паморочилось у голові. — Вона зовсім по-дитячому захихотіла.
— Але хто… хто викликав поліцію?
— Мабуть, пані Шівас. А де вона?
— Авжеж, пані Шівас! Вона була тут, на третьому поверсі і, видно, тихенько спустилася вниз. Ох, мала, я вже більше не можу. Геть видихався.
Але їм ще треба було дати раду із Францом Беккером. Зняти з нього наручники їм так і не вдалося. Та з його вдячних очей було видно, що він відчуває. Усі троє притислись одне до одного тремтячими від хвилювання тілами, наче були однією сім'єю чи химерною групою коханців.