— … Але одного дня він і справді прийшов. Власне, я про нього вже давно й згадувати перестала. Біля дверей подзвонили. Я відчинила, але спочатку побачила навіть не його, а тільки величезний букет квітів, за яким він сховався. Він радісно привітався, попросив пробачення, що так довго не давав про себе знати, пояснивши це діловою поїздкою за кордон, і спитав, чи має ще чинність моя пропозиція щодо домашнього холодцю. Звичайно, ніякого холодцю в мене на той час не було, але це його зовсім не збентежило. Я запросила його ввійти й запропонувала чашечку кави. Він завів розмову про плетені настінні килими — у мене таке хобі, — і я відчула, що він стає мені ще симпатичнішим.
Потім він запросив мене на прогулянку. Я знаю, мені не треба було йти, але в мене, мабуть, уселився біс. День у мене був вільний, і я, певно, з нудьги, погодилася.
Ми вирушили до зоопарку. Я не була там щонайменше років десять, відтоді, як наші діти вийшли з того віку, коли вони любили ходити в зоопарк. Ми жартівливо балакали про се, про те, і раптом я помітила, що фліртую з ним, чого вже багато років ні з ким не робила…
Пані Шівас проковтнула клубок, що підступив їй до горла, і вже не зводила очей на комісара Вуста, а дивилася тільки на свою качку. Вона копирсалася ножем та виделкою в тарілці, але нічого не їла і, як видно, ледве стримувала сльози. І все ж вона говорила далі, хоч Тоні й не просив її розповідати про такі інтимні подробиці. Він уже боявся, що жінка ось-ось признається у своїх любовних інтрижках, а потім стане благати нікому про це не казати й присягатиметься, що після того вона Маркуса Бергера ніколи більше не бачила. Тоді ця розмова залишиться просто як спогад про приємний обід у китайському ресторані, ото й тільки. Одначе…
— … Це був невинний флірт. З нього нічого не могло вийти. Він — ще юнак, а я… а я вже бабуся. Але це давало мені втіху, неабияку втіху. Час від часу він навіть обіймав мене за талію, ніби ненароком гладив мені руку і зрештою за мавпячою кліткою поцілував мене…
«Мабуть, її треба урвати, — подумав. Тоні, — поки вона не почала розповідати про свою другу весну. Однаково з цього нічого не буде. Мабуть, той Маркус Бергер мав пристрасть до жінок її віку, і його записник повен таких телефонних номерів. Їй-бо, якийсь сексуальний маніяк! Цього мені ще бракувало! Тоді знайдеться сотня чоловік, у яких буде причина…»
— … Зрештою він запросив мене до себе додому. Я знаю, що ви зараз про мене думаєте, пане комісаре, але я все-таки повинна колись про це розповісти. Я скажу вам правду, всю правду, але тільки за умови, що мій чоловік ні про що не дізнається. Ви ж обіцяли, що він ні в якому разі ні про що не дізнається. Я не хочу, щоб через це мій шлюб… Я цілком покладаюся на вас, пане комісаре, на ваше вміння мовчати…
Тоні легенько торкнувся її руки, співчутливо опустив очі й так трохи заспокоїв її. Потім він знову взявся до качки по-пекінському й, бачачи, що пані Шівас їсти вже не хоче, вирішив доїсти й її частину. Поки качка не захолола зовсім, він квапливо відрізав рум'яні шматочки м'яса з ананасом і клав їх до рота.
— … Так от, у його кімнаті це потім і сталось… Ну, нарешті! Це все ж таки сталося.
— … Раптом він почав плакати й розповідати мені, що мати його померла дуже рано, виріс він у притулках, і жилося йому погано. Він розповідав, як мусив відмовляти собі у найнеобхіднішому, щоб дістати освіту, казав про приниження, яких йому довелося зазнати в житті. Молоді дівчата його взагалі не цікавили. Він признався, що покохав мене з першого погляду, й став просити, щоб я дозволила йому доторкнутися до мого тіла…
«Цьому взагалі не буде кінця», — подумав Тоні, допиваючи рисову горілку.
— … Але там, як видно, був ще хтось. Його спільник.
— Його… хто?
Декотрі слова завжди насторожували Тоні: розшук злочинця, наркотик, фальшивомонетник, банківський рахунок… Таких слів було багато і «спільник» теж належало до них.
— Кінець кінцем зробив же хтось фотознімки.
— Які фотознімки?
— Ну, фотознімки, на яких були ми, він і я. Голі. У неймовірних позах. І цими знімками він потім мене шантажував.
Тоні випустив із рук ніж та виделку і проковтнув нерозжований шматок качки. Потім узяв серветку, витер губи, відкинувся у кріслі й кивком голови покликав кельнера. Зараз не вадила б ще чарка рисової горілки! Тоні відчував, що справа ось-ось проясниться. У шантажистів життя завжди в небезпеці. Вони частіше, ніж решта людей, помирають не своєю смертю. Давня криміналістська істина говорить, що мертвий шантажист не може бути далеко від свого вбивці. Певна річ, вона зробила це не сама. Може, її чоловік, а може, син. Або когось підкупила. Не може бути, щоб немолода жінка, все-таки вже бабуся, стала підтримувати зв'язки з таким нахабою, котрий спокусив її, як шістнадцятирічну. Зрозуміло, що тими фотознімками він справді тримав її в руках. Але своєму чоловікові вона про це могла й не розповідати.