Вона кинула погляд на Лілі, яка стояла поруч. «Тобі має бути ще гірше. Ти його знала. Ти його вбила». Та Лілі не відверталася, лишалася біля Джейн, не зводячи очей з кар’єру.
Трос знову натягнувся, піднімаючи свій вантаж з чорної води, в якій плавали шматки криги. Водолаз уже підтвердив, що авто на дні, але вода надто каламутна, осад надто густий, щоб побачити, що всередині. Тепер здалося, що вода закипіла, й авто виринуло на поверхню. Повітря в шинах змусило його перевернутися в падінні, тож спочатку з’явилося дно — з іржавого металу лилася вода. Виринув з води, наче кит, задній бампер, номер ховався під багаторічним нашаруванням осаду й водоростей. Двигун заревів голосніше, пронизливе виття техніки неначе просвердлювало мозок. Ріццолі відчула, як зіщулилася поряд з нею Лілі, і подумала, що зараз ця молода жінка точно розвернеться й піде до машини. Та Лілі змогла втриматися, поки кран витягав авто з кар’єру і обережно опускав на сніг.
Робітник звільнив трос. Знову заревли двигуни, кран смикнувся, авто перевернулося дахом догори. З нього линула вода, фарбуючи сніг брудним коричневим.
Спочатку до машини ніхто не підходив, усі чекали, доки вода витече. Тоді доктор Кіббі вдягнув рукавички й потрюхикав кашею зі снігу й болота до дверей з боку водія. Потягнув, але двері не відчинилися. Тоді обійшов до пасажирського боку, смикнув за ручку й відстрибнув, коли двері несподівано розчахнулись і з-за них йому на чоботи й штани полилася вода.
Судмедексперт подивився на інших, тоді знову зосередився на відчинених дверях, з яких і далі скрапувала вода. Набрав повітря, готуючись до неприємного видовища, й нахилився, зазираючи всередину. Трохи постояв, зігнувшись у попереку, так, що зад визирав з машини, а тоді різко виструнчився і обернувся до присутніх.
— Там нічого немає, — оголосив він.
— Що? — перепитала Джейн.
— Там порожньо.
— Ви не бачите жодних решток?
Доктор Кіббі похитав головою.
— У цьому автомобілі тіла немає.
— Водолази нічого не знайшли, Лілі. Ані тіла, ані скелета. Жодних доказів того, що ваш кузен узагалі там був.
Вони сиділи в припаркованому авто Джейн, і сніжинки м’яко опускалися на лобове скло дедалі товщим шаром мережива.
— Мені це не наснилося, — сказала Лілі. — Я знаю, що це справді сталося.
Вона подивилася на Ріццолі переляканими очима.
— Навіщо мені це вигадувати? Навіщо зізнаватись у вбивстві, якого не було?
— Ми підтвердили, що це авто вашої матері. Реєстрацію не поновлювали вже дванадцять років, і ключ досі в замку запалювання.
— Я ж казала, що так і буде. Точно сказала, де шукати машину.
— Так, усе сказане вами підтвердилося, за винятком дрібної деталі. Тіла немає.
— Воно могло згнити.
— Тоді мав би лишитися скелет. Але немає нічого. Ані одягу, ані кісток. — Джейн помовчала. — Ви розумієте, що це означає.
Лілі зглитнула, пильно вдивилась у скло, уже вкрите снігом.
— Він живий.
— Ви втікали не від привида, не від злого духа. Він досі плоть і кров і, підозрюю, збіса лютий на вас за те, що ви намагалися його вбити. Ось про що тут ідеться, Лілі. Про помсту. Дванадцять років тому це був лише пацан. Але тепер він дорослий чоловік і нарешті може помститися. Минулого серпня він загубив ваш слід в Італії, не знав, як вас знайти, тож пішов по інформацію до Сари та Лорі-Енн. Але вони так само не знали, де ви, з них не було користі. Довелося шукати іншого шляху встановити ваше місцеперебування.
— Фонд «Мефісто», — пробелькотіла Лілі.
— Якщо до фонду дослуховуються так, як стверджує Сансоне, то про нього мають знати не лише правоохоронці. Вочевидь, Домінік теж почув про них і точно знав, як їх зацікавити. Взяти той дзвінок до Джойс О’Доннел. Слова латиною, мушля, сатанинські символи змусили «Мефісто» думати, що вони нарешті вистежують Сатану. Але я думаю, що їх просто обдурили.
— Домінік використав їх, щоб знайти мене.
— І вони непогано впоралися, чи не так? «Мефісто» знайшли вас всього за десять днів.
Лілі трохи подумала. Тоді сказала:
— Тіла немає. Ви не можете висунути мені звинувачення, тож і затримувати більше не можете.
Джейн подивилася в очі, що блищали страхом, і подумала: «Вона хоче втекти».
— Я вільна, правильно?
— Вільна? — Ріццолі засміялася. — І ви називаєте свободою це життя переляканого кролика?
— Я ж вижила, чи не так?
— А коли відбиватися почнете? Коли захистите себе? Ми говоримо не про диявола, а про людину. Його можна перемогти.
— Вам просто говорити, це ж не на вас він полює!
— Ні, але я полюю на нього й потребую вашої допомоги. Співпрацюйте зі мною, Лілі. Ви знаєте його краще, ніж будь-хто.
— Тому він і не хоче залишити мені життя.
— Обіцяю, ви будете в безпеці.
— Ви не зможете дотримати слова. Думаєте, він ще не знає, де я? Ви не знаєте, який він педантичний. Не пропустить жодної деталі, жодної нагоди. Він може бути живий, але вам ніколи не переконати мене в тому, що він людина.
Задзвонив телефон Джейн, злякавши їх обох. Відповідаючи, вона відчувала на собі погляд Лілі, напружений і допитливий. «Вона припускає найгірше».
То був Баррі Фрост.
— Де ви зараз?
— Ще в Норвічі. Уже пізно, то ми, певно, заночуємо в мотелі, а завтра повернемося до міста.
— Гадаю, краще тобі її не привозити.
— Чому?
— У нас тут серйозна проблема. Олівер Старк мертвий.
— Що?
— Хтось скористався його телефоном, викликав 911 і лишив слухавку висіти. Так ми й дізналися. Я зараз у нього вдома. Господи, тут просто кривава лазня. Він прив’язаний до свого візка, але його майже не впізнати. Бідолашний не мав шансів. — Він трохи зачекав, поки вона щось скаже. — Ріццолі?
— Треба застерегти інших. Сансоне та місіс Фелвей.
— Я їм уже зателефонував, і докторці Айлс так само. У «Мефісто» є люди в Європі, вжито всіх заходів.
Джейн подумала про щойно сказане Лілі. «Вам ніколи не переконати мене в тому, що він людина». Яких заходів можна вжити проти вбивці, який, здається, вміє проходити крізь стіни?
— Він полює на них, — сказала вона.
— Скидається на це. Масштаб більший, ніж ми думали. Йдеться не просто про Лілі Сол. Про весь фонд.
— Якого дідька він це робить? Чому полює на них усіх?
— Знаєш, як Сансоне це назвав? — спитав Фрост. — Винищенням. Можливо, ми помилилися щодо Лілі Сол. Можливо, не вона справжня мішень.
— У будь-якому разі її зараз привозити не можна.
— Лейтенант Маркетт вважає, що за межами Бостона їй буде безпечніше, і я з ним згоден. Намагаємося зараз знайти їй довгостроковий сховок, але на це піде день-два.
— І що мені до того з нею робити?
— Сансоне запропонував Нью-Гемпшир. Будинок у Білих горах. Каже, безпечний.
— Чий будинок?
— Товариша місіс Фелвей.
— І ми довіримося Сансоне?
— Маркетт згодився. Каже, керівництво в ньому не сумнівається.
«Тож вони знають про Сансоне більше за мене».
— Гаразд, — сказала вона. — Як знайти той дім?
— Місіс Фелвей зателефонує й усе розповість.
— А Сансоне та Мора? Що вони робитимуть?
— Вони теж туди їдуть. Зустрінуть вас там.