Вчора я став таким же шматком лайна, як мої дружки. Я вбив незнайомця. Я тримав його на оптичному прицілі, у мене був вибір. Стріляти чи ні. Він нічого не підозрював. Я запитував себе, про що він думає, яких переконань дотримується, багатий він чи бідний, може, має батьків, дружину, дітей. Відповідей я не мав. На його біду, він був фелах, я вистрілив. Відстань близько кілометра — йому рознесло голову. Ми вбили вісьмох, хоча це нічого не міняє.
Щодо тебе, Мішелю, мені було б цікаво зустрітися з твоїми приятелями-революціонерами. Не знав, що такі ще існують. Зроби мені послугу. Поки вони ще не забули, поцікався найкращим рецептом коктейлю Молотова. Таке зайвим не буває. Буду радий зіграти з ними кілька партій. Бери уроки, дурнику, бо я був чемпіоном, хоча й давненько не грав. От у чому я відточив навички, так це в кікері. У нас стоїть один в офіцерській їдальні, коротше, я забив гол лейтенанту-легіонеру, а він, до слова, чемпіон. Ми виграли турнір у десантників із Константіни. Без коментарів. Маєш якісь новини про свого безголового брата? Він кудись звітрився…
Я віддав листа Сесіль. Ми сиділи мовчки. Вона вагалась. Я чекав, що вона зажадає пояснень. Вона не схотіла порушувати це питання. Підвелася й поволі побігла. А я слідом. Як завше. Ухиляння через спорт — банальна форма некомунікабельності.
Увечері зателефонував тато. Мама підняла слухавку. Якусь мить я вагався. Я підбіг. Узяв рурку.
— Нехай у жодному разі не говорить, щоб нічого не казав! — вигукнув я. — Нас прослуховують!
— Що?
— Йому не можна нічого розповідати по телефону. Нас прослуховує поліція!
— Алло? Алло? — кричав батько у телефоні.
— Полю, тут Мішель каже, що тобі не можна нічого розповідати.
— Чому?
— Не варто йому казати, мамо.
— Якщо я йому не скажу, він не знатиме. І…
— Алло? Алло? Ви мене чуєте?
— Полю, є якісь новини?
— Це катастрофа. Франка звинувачують у вбивстві офіцера. Тому він і дезертирував.
— Про що ти взагалі?
— Він убив капітана десантників. Я найняв кращого адвоката Алжиру. Він зник два місяці тому.
Мама повалилася на стілець.
— Неймовірно! Ти… ти впевнений у своїх словах?
— Адвокат припускає, що він міг перейти на бік ФНВ. Саме тому його досі не знайшли.
— Це неможливо!
— Правду кажучи, ми не маємо доступу до справи. Нам удалося дістати свідчення через…
Я вихопив телефон з маминих рук.
— Тату, це Мішель. Як ти там?
— Не хвилюйся, малий.
— Коли ти повернешся?
— Не знаю. Треба знайти його раніше за військову поліцію. Здається, з дезертирами тут…
— Там небезпечно? Напади?
— Часом чутно вибухи. Але невідомо звідки. Я зупинився в готелі «Алетті», у центрі міста, тут зовсім Париж. Вечорами люди гуляють, навіть сім’ями, їдять морозиво. Я багато з ким розмовляв. Вони переконані, що залишаться тут. Люди нічого не розуміють. Тут немає відчуття, що ти в країні, де триває війна.
— Обережніше, тату.
Я передав телефон мамі.
— Слухай, не знаю, у чому річ, але ти не можеш там довго залишатися. Ми йому не зарадимо. Тут море замовлень. Ось де ти справді потрібен.
— Ти так нічого й не второпала, Елен? Я приїхав, щоб відшукати свого сина. І не поїду звідси, поки не знайду.
Вона поклала слухавку, знизала плечима та недовірливо на мене глянула:
— Що за історія з телефонним прослуховуванням?
— Сучасна техніка дозволяє поліції записувати розмови. Треба бути уважним, коли розмовляєш по телефону.
— А звідки ти таке дізнався?
— Прочитав. У романі.
— Ти забагато читаєш, Мішелю. Краще працюй.
Я саме читав у своїй кімнаті, як зайшла Жульєтт.
— Не заважатиму?
— Жульєтт, сто разів просив: стукай, перш ніж заходиш.
Вона сіла край ліжка. Приєднався Нерон і взявся вилизуватися.
— Що читаєш?
— «Лев» Кесселя. Друг дав почитати. Кессель підписав йому книжку: «Ігорю Емільовичу Маркішу. За минулі чудові вечори та за ще кращі прийдешні. З найкращими дружніми побажаннями. Жеф». Тобі я дати не можу, знайдеш у бібліотеці.
— Не люблю бібліотечні книжки. Вони замацані.