Дорахувавши до восьми, попри пізній час, він почув стукіт у двері. На порозі стояв Ровін, що спостеріг світло у його вікні. У руках тримав чималенький білий порцеляновий чайник і хотів почастувати звареним питвом Леоніда. Він наполіг, відсторонив його рукою, владно сів на стілець, наказав зачинити вікна й налив щось темно-зелене в піалу.
— Що це?
— Чай.
— Твій чай пахне ефіром.
— Роздобути його не так-то просто. Весь місяць шукав. Пий давай.
Леонід випив окріп маленькими ковтками.
— Може, зіграємо партію.
— Вибачай, Дмитре Володимировичу, але не зараз.
— Мабуть, спати хочеш.
— Маю роботу.
— Знаєш, як говорять у колгоспі?.. Завжди можна відкласти на завтра те, що треба зробити сьогодні. Що, боїшся програти?
Леонід подумав, що лише шахи давали йому задоволення від цього життя, отож остання партія буде чудовим його завершенням. Правда, її ще треба виграти. Ровін уславився як непоступливий гравець, він атакував мало, вибудовував герметичний захист, чудово завершував партії, вичікував помилки супротивника, виключав власний ризик. Ровін розставляв фігури на шахівниці. Леонід дістав пляшку горілки й дві склянки.
— Жартуєш? Ніякого алкоголю! Ти питимеш чай. А ось я — із задоволенням.
Ровін схопив «п’яну» хустинку Леоніда та викинув до смітника. Наповнив його чашу чаєм, а свою склянку горілкою.
— За що ти так? Що це за паскудний чай?
— Не став дурнуватих запитань і пий. Поступаюся білими. Тобі не завадить. Хочу тебе провчити.
Леонід вагався між двома фігурами, схаменувся, пішов пішаком на дві клітинки та натиснув годинника. Ровін узяв чорного пішака й поставив супроти білого.
— Не хочу видатися нечемним, — постеріг Ровін, — але ця гра цікава саме через слідування двом-трьом правилам. У шахах так: торкнувся фігури — маєш робити хід. Хотілося б, щоб ти це пам’ятав.
— Твоя правда, Дмитре Володимировичу. Більше так не буду. Якщо вже за всіма правилами, смію нагадати, що кнопку годинника слід натискати рукою, якою ходив.
Грали мовчки й захоплено. Леонід машинально потягся до пляшки. Ровін виявився спритнішим і долив йому рештки чаю. Партія тривала близько двох годин. Стрілка годинника наближалася до дванадцятої. Леонід потроху нервував, обеззброєний залізним захистом.
— Ти підступно скористався з мого стану.
— А ти за три хвилини до цейтноту.
— Ти товчешся на одному місці. Це нецікаво.
— Головне — перемога. Якби я атакував, ти б мене побив.
— Ти нехтуєш правилом, що забороняє підлеглому перемагати начальство. Я принаймні дозволив Сталіну виграти партію.
— У цьому наша різниця. Я б його переміг. І ти не мій начальник.
Леонід узявся руками за голову та втупився в дошку, намагаючись відшукати магічний вихід із безнадійної ситуації. Його стан дійсно був безпорадний, без варіантів. Він був зібрався повалити свого короля, як став глибоко вдихати.
— Я більше не відчуваю запаху!
— Радий за тебе.
— Чим це ти мене напоїв? Що в чайнику?
— Нічого особливого.
Леонід підвівся, розчахнув вікно й набрав повні груди морозного нічного повітря.
— Неймовірно, я більше нічого не відчуваю! Скажи, Дмитре Володимировичу, я одужав?
— Мені шкода, Леоніде Михайловичу, проте запах повернеться. Невідомо, як лікувати твою недугу. Припускаю психоаналіз, однак не в наших краях. Коли сморід повернеться, понюхай це.
Він вийняв із кишені маленький брунатний флакончик і простягнув Леонідові.
— Це ефірна евкаліптова олія. Використовуй її, як знову огорне запах. Двічі на день питимеш евкаліптовий чай. Знаю, неприємно. Альтернативи немає. Вранці й увечері робитимеш евкаліптові інгаляції. Найважчим тут буде його дістати.