— Набридло вже! Говориш, як Сесіль. Слово в слово.
— Досі з нею бачишся? У неї все добре?
— Ти дійсно хочеш знати?
Він завагався й глибоко зітхнув.
— Ні, я не витримаю. Маєш папіроси?
— Я не курю.
— Щодо грошей, зможеш увечері принести?
— Спробую.
— Зустрінемось тут після уроків. Якщо мене не буде, отже, виникла проблема. Я зв’яжуся з тобою за першої ж нагоди. Головне, жодного слова Сесіль і мамі. Нікому. Залиш свої гроші.
— Ти дійсно когось убив?
Він повільно кивнув головою.
— То був мерзотник! Я ні про що не жалкую.
— Що сталося?
— Не хочу про це говорити.
Я підвівся. Поклав свої два п’ятдесят на стіл та вийшов із бістро. Я пропустив два уроки з математики — і це, мабуть, не востаннє. Який може бути поступ за таких умов? Існують обов’язки, яких уникнути неможливо. Назвемо це фатальністю.
Я пішов манівцями — майданом Мобер та бульваром Сен-Мішель, — щоб не ризикувати натрапити на Шерлока, уник Люксембурзького саду, щоб не перестріти Сесіль. Доведеться шукати залізобетонне виправдання, здатне пояснити день прогулу. Здається, майбутнє хлопців нашої родини не таке вже й сонцесяйне. Я попрямував до Ігоря. Я був там лише двічі, минулого року, коли він вирішив поселитися неподалік від Вернера, у маленьку квартирку на п’ятому поверсі, що виходила у двір цегляного будинку по вулиці Анрі Барбюса. Він просив охочих допомогти йому з переїздом і перефарбуванням усієї квартири в білий. Я дзвонив хвилин п’ять. І вже був спускався, як почув, що двері відчинилися. Ігор стояв у піжамі, зі скуйовдженим волоссям і розгубленим обличчям.
— Котра година?
— Одинадцята.
— Ранку! Чорт забирай! І ти насмілився мене розбудити. Хіба не знаєш, що я працюю ночами? Я ліг о восьмій. Придурок знизу зчинив такий ґвалт, що я так і не зміг заснути.
— Ігорю, у мене проблеми.
Він глянув на мене, примружив очі та потер чоло.
— Та мені начхати, Мішелю. Я хочу спати, розумієш?
— Це серйозна проблема.
Він обернувся й зник десь у квартирі.
— Чого чекаєш? Заходь.
Він зачинив за мною двері. Я прилаштувався на кухні. Почув шум води в душі. Ігор повернувся, весь мокрий, загорнутий у великий рушник, мов римський імператор. Він був не в доброму гуморі. Приготував собі кави.
— Тобі ж краще, якщо це дійсно важливо, — пробурчав він.
До дідька принципи, якщо одна маленька таблетка повертає до нормального життя. Заразом зі сном Леонід відновив собі колишню життєву силу та помолодшав на добрий десяток років. Він, як і раніше, улаштовував гулянки з друзями. Це знову був довоєнний Леонід: красень і спокусник, що розважав галасливі компанії кумедними історіями аж до ранку. Після двох воєн, остання з яких була справжньою гекатомбою, жінки чисельно переважали чоловіків, а самотній полковник, ушанований престижними медалями й почестями, був завидною партією. Леонід не мав ані найменшого наміру брати законний шлюб і перебивався любовними інтрижками. Популярності йому не бракувало. Він був бажаний гість найрізноманітніших вечірок, що скрашували холодні ленінградські ночі. Ті, хто вижили, квапилися надолужити втрачене.
Відбудова міста й реконструкція понівечених пам’ятників тривали повним ходом й потребували всіх ресурсів. На вечорі з нагоди початку робіт над Кіровим він зустрів Соню Вікторівну Петрову, реставратора ліпнини Зимового палацу. Годі й уявити таку суперечну пару, ніхто не розумів, як вони взагалі сподобалися одне одному. Їх не об’єднували спільні смаки, вони не поділяли жодної ідеї, не сходились ані в чому, але дві речі їх таки зближували: Леонід захоплювався вмінням Соні пити не менше ніж він сам і не п’яніти і в них була цілковита сумісність у фізичному плані. За два місяці вони побралися. Працівник ЗАГСу та всі присутні були вражені палким привітанням, надісланим самим Сталіним. Відгуляли по-радянському скромне весілля, приправлене ріками горілки й традиційним фото перед щойно відреставрованим кінним пам’ятником Петру І.
Леонід був військовий матеріаліст, син революції, вірний і непохитний комуніст, для якого сумніви в правоті Партії були такою ж нісенітницею, як один плюс один дорівнює три. Соня була ідеалістка, її родина й друзі поріділи через війну та арешти, вона ненавиділа комуністів. Леонід був особливий. Було в цьому полковникові, закутому в лати нагород, щось крихке й вразливе, що не давало їй спокою. В її обіймах він забував усі свої тривоги. Вона постійно мерзла, навіть у літню спеку. Він пригортав її до себе й зігрівав. Засинав під ранок. Вона ніколи його не будила.