— Він повернувся. Чекайте на лінії, передаю слухавку.
Ми трохи зачекали. Зі слухавки почувся татів голос:
— Поль Маріні, слухаю.
— Мосьє Маріні, я друг. У мене для вас інформація.
— Хто ви?
— Зі мною людина, яка супроводжувала вас у день зачислення вашого сина Франка. Ви спізнилися через поломку DS. Поверталися пішки, тоді була справжня злива. Розумієте, про кого я?
— Так. Чого ви хочете?
— Вам слід негайно піти у «Ґран-кафе». Це займе хвилин десять. Там і поговоримо. Гаразд?
— Я там буду.
Ігор повісив слухавку і дав телефоністці номер «Ґран-кафе» в Алжирі. З невідомих причин додзвонитися було неможливо. Перевантаження ліній. Або диверсія. Справи кепські. Не варто хвилюватися, таке за день траплялось разів двадцять.
Час спливав, напруження зростало. За двадцять шоста. Я розумів, що незабаром доведеться покинути Ігоря наодинці, так і не почувши батька.
— Нічого страшного, — сказав Ігор. — Якщо за десять хвилин однаково не вийде, біжи до брата і передай йому гроші. Зараз це головне. А з батьком я сам поговорю. Залишається сподіватися, він дочекається.
Якийсь пенсіонер зчинив галас, бо ми монополізували віконце. Він чекав доступу до телефоністки.
— Лінії зайняті.
— Мені треба зателефонувати в Ам’єн.
— Чекайте на вашу чергу, мосьє, — упевнено відповів Ігор. — Трохи терпіння.
— Ігорю, можу я тебе ще про щось попросити?
— Якщо це законно, давай.
— Стосовно ліцею. Я прогуляв день і в мене немає виправдання. Якщо я дозволю собі таке, мене виженуть.
— На мене не розраховуй, я не підроблятиму підпис твого батька.
— Якщо я зіграю з Шерлоком у відкриту? Прийду в його кабінет. Скажу правду: «Так от, Франк біженець, дезертир. Він звернувся до мене по допомогу. Я не міг його кинути». Він його знає і поважає. Головний наглядач має зрозуміти. Чи не так?
— З таким самим успіхом можеш одразу піти в поліцію. На цій землі існує один основоположний принцип виживання. Якби ти жив по той бік, він був би пригвинчений глибоко у твоїй голові: ніколи не довіряй! Нікому! Чуєш мене? Це смертоносна річ. Вона вбила тисячі таких довбнів, як ти.
— Навіть знайомим?
— Навіть татові, мамі, братові чи дружині.
— Тобі я довіряю.
— Я нічого не виграю, якщо здам тебе. Але думаєш, я вагатимусь бодай секунду, щоб донести на вас, на тебе і твою родину, якщо поліція погрожуватиме позбавленням статусу політичного біженця?
Я глянув на нього. Його погляд залишався незворушним.
— Але ж ти жартуєш?
— Алжир — п’ята кабіна, — кинула телефоністка.
Ми поквапилися до кабінки. Ігор узяв слухавку, а я навушник.
— «Ґран-кафе», слухаю, — почувся жіночий голос.
— Доброго дня, мадам, чи можу я почути одного з ваших клієнтів, мосьє Маріні. Він у барі.
Ми почули як жінка запитує:
— Тут є мосьє Маріні?
— Так, це я.
— Що ви там робите? — вигукнув тато. — Я збирався йти.
— Не було зв’язку, — пояснив Ігор та передав мені слухавку.
— Тату, це я. Я з другом. Готель прослуховують, домашній телефон також. Думай, що говориш. Зараз нас не чують. Франк у Парижі. Я бачив його вранці.
— Як він?
— Стомлений і нашорошений. Йому потрібні гроші. Він не їв відучора.
— Віддай усе, що ти маєш.
— Може, попросити в мами?
— Краще не треба. Дай свої гроші. Я повертаюсь.
— Мосьє, з яким ти розмовляв, дасть мені гроші для Франка. Ти йому повернеш?
— Ясна річ. Щойно знайду місце в літаку, вилітаю в Париж.
Ігор забрав від мене телефон і почав говорити заглядаючи до аркуша:
— Мосьє, я друг Мішеля. Вам не варто летіти літаком. Поліція про це дізнається. До того ж немає місць. Повертайтеся до готелю. Скажіть, що дістали інформацію про сина: йому вдалося втекти до Марокко і ви шукатимете його там. Якщо портьє розпитуватиме, скажіть, що він у Танжері. Ніяких деталей. Не беріть таксі. Переконайтесь, що вони вас не ведуть. Ідіть до алжирського порту. Там пришвартоване судно «Ліоте», сьогодні о дев’ятій воно відчалює до Марселя. Документів вони не перевіряють, заплатите готівкою. Ні з ким не розмовляйте. У Марселі сідайте на потяг до Парижа. Вам повторити?