— Ви врятували мені життя.
— Мені шкода, але я вам не таксі. А що настрій у мене сьогодні гарний, я підкажу вам дорогу. Ідіть прямо і вийдете на національну трасу номер 7. Тримайтеся правого боку. Як поталанить, зупините автобус чи таксі. А ні — Париж недалеко. Помилитися неможливо. Вам пощастило, що немає дощу. Бачте, як мало треба, щоб чоловік припинив хверцювати. Десять кілометрів пішки угамують будь-яку усмішку. Ось і все, що треба!
Вона рушила. Йому залишалося дивитися вслід. Він вийшов на національну трасу; машини шугали, наче боліди. Він голосував. Ніхто не реагував. Ішов далі, періодично зупиняючись. За півгодини опинився на перехресті, де помітив дороговказ «Париж — 11 км». Він підняв комір куртки. По праву руку виднілася біла пляма, яка за наближення набувала обрисів авто. На узбіччі стовбичило «203» із пробитою правою передньою шиною. Жінка руками подавала знаки попутнім машинам. Поли її манто розвівалися на вітрі. Помітивши Леоніда, вона завмерла та «вдягла» правильну гримасу.
— Доброго вечора, — мовила вона. — Не чекала на вас так швидко.
— Вам пощастило, що немає дощу.
— Не помітила вибоїну.
— Я думав, ями на дорогах — прикмета Росії. Дякуючи вам, я буду обережнішим за кермом. Ви не міняєте колесо? У вас у бардачку має бути інструкція.
Вона показала на балонний ключ, що валявся біля тріснутої шини.
— Це неможливо. У мене не виходить. Можете мені допомогти?
— Мені шкода, але я командир літака, а не автомеханік.
— Галантність — то не про вас.
— Хто, я? Навпаки! Я вам допоможу. Вам треба знайти техсервіс. Якщо йтимете цією дорогою, знайдете СТО. Зараз вони зачинені. Вам допоможуть завтра вранці.
— Насолоджуйтесь моментом. Відірвіться.
— Маленький прокол — і гоп: ця посмішка.
Погляд цієї жінки його розпалював. Поруч із нею він почувався зовсім хлопчиком. З плином років та до останньої відведеної хвилини він неодноразово згадував саме цю мить, мить, яка перевернула його життя. Йому пригадувалась безкінечна пауза після тієї останньої фрази, його вагання в той момент, слова янгола-охоронця: «Не піддавайся, Леоніде Михайловичу. Ти вляпаєшся. Ти їй не рівня. Вона з’їсть тебе живцем. Іди собі в Париж. Рятуйся. Облиш її з тим колесом». Чому ж до нього не дослухався? У різні часи — різні версії. Колись йому здавалось, що докори сумління створені для непокори. А якщо це не так, якщо каяття не існуватиме, то життя без жалю не становитиме інтересу. Згодом дійшов висновку, що жоден чоловік не встояв би перед такою усмішкою, інакше то не чоловік. Сьогодні він уже стверджував, що був дурень: жіноча усмішка перетворює на йолопів усіх чоловіків. Леонід нахилився, підняв балонний ключ, щоб замінити колесо, — і запустив механізм у незворотному напрямку…
Виявилось неможливим ані зняти ковпак, ані відгвинтити гайки, ані знайти вдалу позицію, щоб зафіксувати домкрат, ані підняти його балонним ключем. Схоже, що садист-інженер заприсягся вбити того, хто намагатиметься допомогти жінці в скруті. За часів війни Леонід міняв мотори завважки в півтонни, шини літака, що були важчі за нього самого, розтрощені шасі, ремонтував та з’єднував несумісні деталі, тому якомусь «пежо» не взяти його на кпини. Він напружився, випнув поперек, гаркнув, здер шкіру з пальців, але гайки не зрушив — можна було подумати, що вони наварені. Він зойкав, чув хрускіт власних хребців. М’язи надривалися. Кров била в голову. Легеням бракувало повітря. За мить до розриву серця вдалося зрушити гайку. Три інші затребували стільки ж зусиль.
За цю годину він зіпрів, подер коліна, руки та обличчя почорніли від мазуту, штани й сорочка вкрилися землею, мастилом і потом. Він підвівся, тремтячи і важко дихаючи.
— Вам би це не вдалось, — виснажено зауважив він.
Вона підійшла, витерла піт з його чола. Провела рукою по його обличчю. Відтак притислася до нього. Він відчув не знані раніше парфуми, аромат далекого Сходу та пломінкого небокраю. Вона обвила його плечі, підтягла до себе й торкнулася губами його губ. Він обійняв її так сильно, як тільки дозволяли залишки снаги. То була епоха тривалих поцілунків. Їхній був завдовжки в цілу вічність. Машини, що проїжджали повз, невтомно сигналили. Вони нічого не чули.
Найдовший за його життя поцілунок змінила найдовша ніч. Леонід знавав чимало жінок у Ленінграді та Москві, називав їх божественними, винятковими, неперевершеними, вражаючими, незабутніми чи приголомшливими, однак зовсім не міг дібрати слів, щоб описати цю ніч, що позбавила його здібності розмовляти.