Леонід вийшов, обійшов квартал, уже згодом згадавши, що в цій країні паби лягають спати не пізніше від півнів. Повернувся до готелю, розбудив Сергія, відібрав його пляшку горілки. Знову попросив набрати номер Мілени. Двічі чекав по десять хвилин — марно. Кинуло в жар, спітнів. Розчахнув вікно, крижане повітря дало незначне полегшення. Сів у крісло. Він хвилювався, не розуміючи, чого саме треба боятися. Заснув. Тривожний сон про гул літаків посеред блискавок, захмелілих портьє та нестерпне в’їдливе дзвоніння. Схоже на сирену корабля, що тоне. Телефонний провід обвився довкола шиї, душив і випалював шкіру. Настирливий дзвін свердлив барабанні перетинки. Він розплющив очі. Телефон дзвонив і дзвонив. Хутко зняв слухавку.
— Ох, мосьє, — видав портьє, — я вже боявся, чи ви, бува, не заснули. З’єдную з Парижем.
— Алло, Леоніде, це Мілена.
— Нарешті. Який я радий тебе чути! Що сталося?
— Я намагалася зв’язатися з тобою в Гітроу. Вони тебе не знайшли.
— Я гуляв, поки чекав на тебе. Чому ти не прилетіла?
— Я більше не прилечу, Леоніде.
— Що?
— Між нами все скінчено.
— Що ти таке кажеш?
— Це край.
— Це неможливо!
— Досить з мене нестабільних стосунків. Я більше так не можу.
— Ти ж знаєш, у якій я ситуації. У мене немає вибору.
— Це надто складно, Леоніде. Я прагнула іншого.
— Так не розходяться. Ти мала зі мною поговорити.
— Уже скільки місяців, коли я порушую цю тему, наштовхуюсь на твою відповідь, що ми кохаємо одне одного і що головне — жити сьогоднішнім днем.
— А хіба не так?
— У нас немає майбутнього, Леоніде. Коли люди кохають одне одного, то живуть разом. Ми загнані в глухий кут. Що довше тягаємо, то важче буде. Скільки ми ще протримаємось? Два роки? П’ять? Більше? Мені потрібен чоловік, що буде поруч кожен Божий день, з яким можна будувати плани, йти у стабільне майбутнє. Час так швидко спливає, що не можна його марнувати. У нас могло би бути прекрасне життя. Але в цьому немає сенсу. Краще покласти цьому край просто зараз.
— Чому ти не сказала мені це в обличчя?
— Мені б забракло сміливості.
— Я тебе кохаю, Мілено.
— Я також тебе кохаю, Леоніде. Але я тебе кидаю.
— Можна це обговорити. Спробувати знайти вихід.
— Виходу немає. І ми це знаємо.
— Не можна так розходитися, не телефоном!
— Я більше не прилечу до Лондона. Це кінець, Леоніде, кінець. Забудь мене, благаю.
Мілена кинула слухавку. Він іще довго сидів із телефоном у руці, слухаючи його «біп-біп». Вийшов із готелю та блукав пустельним Лондоном. З’явилися перші проблиски світанку. Заступили на зміну вантажівки з розвезення молока. Один із водіїв помітив розбиту каменюкою вітрину магазину зі спиртним. Там бракувало чимало пляшок.
Після обіду Леонід з’явився на посадку на зворотний рейс і був у препоганому настрої. Сергій звертався до нього лише по роботі.
— Це мій останній політ до Лондона, Сергію Івановичу, я попрошу перевести мене на внутрішні рейси. Головне — літати над хмарами, а вони всюди однакові.
Сергій добре його знав: відповіді той не чекав. Олександра принесла чай із бісквітним печивом. Леонід був не дуже привітним. Він принюхався та скорчив невдоволену гримасу.
— Цей літак чимось смердить! Тут якийсь труп гниє! Хіба не відчуваєте?
— Ні, командире.
— Ви б краще прибрали всюди, ніж тут красуватись!
Дні минали, Сесіль щезла десь у своїх апартаментах. Я не знав, де вона насправді. Чекав, що бодай тато щось пояснить. Він удався до улюбленої тактики: ішов на світанні, повертався пізно, одразу лягав спати.
Одного ранку я витяг себе з ліжка близько п’ятої ранку. Знайшов його на кухні, де він снідав стоячи.
— Що ти тут робиш? Повертайся до ліжка.
— Що відбувається?
— Я вже тобі говорив, Мішелю. Менше знаєш — краще спиш.
— Чому?
— Ти ще замалий.
— Це несправедливо.
— Думаєш, мене забавляють ці шпіонські ігри? Ми по вуха в лайні. Не хочу, щоб ти теж у ньому борсався. Пообіцяй мені: хай би що сталося, хай би хто питав, чи ти бачив або чув щось про Франка — відповідь «ні». Я наполягаю, Мішелю. Хай би хто це був. Чуєш? Ти нічого не знаєш. Дай мені слово чоловіка.
Якщо вже тато видобув з арсеналу «слово чоловіка», отже, справа серйозна. Хто це слово порушував, накликав на себе одвічний гнів небес і прирівнювався до безчесного вишкребка, зневаженого всім людством за зраду верховній клятві. Він дивився мені просто в очі. Я був змушений поклястися й повернувся до ліжка.