Наступного вечора тато прийшов раніше, і в нас вийшла справжня сімейна вечеря.
— Як довго ти там пробудеш? — поцікавилася в нього мама.
— Два-три дні, треба із цим розібратись. Виняткова нагода.
— Ми і так заледве обслуговуємо клієнтів, обладнати ще двісті ванних кімнат точно не зможемо.
— Викрутимося. Якщо хочемо розвивати нашу фірму, час братися за великі об'єкти.
Мама не здавалася переконаною. Вона підвелася, прибрала зі столу, повернулася на кухню. Жульєтт поцікавилася:
— Що це за об’єкт, тату?
— Земельна ділянка на двісті будинків. Вони там ростуть як гриби після дощу.
— А де це?
— На Півночі.
Я заплутався.
— Хіба ти не їдеш у Рот…
Мені дістався удар ногою під столом.
— Це в передмісті Лілля, кохана.
Мама попросила Жульєтт прибрати салат. Тато мені підморгнув і притулив пальця до рота.
За сніданком мама сказала, що навіть не помітила, коли він пішов. Мені стало шкода, що я не зміг попрощатися з Франком і Сесіль до від’їзду. Я вже уявляв їх у порту Роттердама, посеред моряків, кораблів та підйомних кранів.
Я пішов до Клубу. Віржиль розігрував партію проти Володимира і не знав, де решта.
Посеред ночі задзвонив телефон. Я заледве піднявся з ліжка. А коли доплентався до вітальні, дзвінок припинився. Я зняв слухавку. Нікого. Мама розізлилась, що їй обірвали сон.
— Мабуть, це твій батько. Якийсь ненормальний — телефонувати нам о третій ночі! Тепер я не засну. Не клади слухавку на місце, не хочу чути це знову.
Наступного вечора я пережив найбільший шок мого життя. Навпроти виходу з Генріха IV, на протилежному тротуарі, мене чекала Сесіль. Не може бути, щоб вона була саме там. Вона ж має бути в Роттердамі з Франком і татом чи ще де-небудь, але не тут. Той пізній квітень видався доволі зимним. Ми вдягалися як взимку. А на ній невеликий светрик, в якому вона миттю змерзла, стоячи на розі вулиці Хлодвіґа. Я помітив її першим. Помахав рукою. Напружене обличчя говорило само за себе: щось пішло не так. Мені аж мороз поза шкурою пішов. Стільки машин — перебігти було важко. Вона щось мені кричала. Я не чув. Мене мало не переїхали, але я добіг.
— Де Франк? Його немає в Кашані!
Коли тато витягував з мене обіцянку, то дбав, аби мама ні про що не дізналась. Він мене обкрутив зі своєю дурнуватою клятвою.
— Не знаю.
— Не бреши мені, Мішелю! Де він?
Біля нас з’юрмилися учні. Я зняв своє пальто з капюшоном і накинув їй на плечі.
— Ходімо.
Шкільні товариші поглядами провели нас у напрямку майдану Контрескарп. Ми прилаштувалися на терасі ресторану «Ля Шоп». Я замовив дві великих кави з молоком. Вона досі тремтіла.
— Франк зник. Твій батько має знати, де він.
— Тато нічого мені не казав. Коли я питав, він не відповідав.
— Твій тато вдома?
Офіціант приніс замовлення. Вона приклала руки до чашки, щоб трохи зігрітися. Тоді я переймався дилемою: чи слід розповідати правду і яку саме? Чи слід мені порушити клятву та скомпрометувати тата з Франком? Чи набрехати Сесіль і втратити її довіру?
— Він має бути в магазині.
— Упевнений?
— Можливо, він у клієнтів.
— Ти бачив його вранці?
— Він іде ще до того, як я прокидаюся, бо має багато роботи. До чого ці запитання?
— Вчора ми мали зустрітися. Для від’їзду. Ополудні. У бістро на Пантенських воротах. Я чекала. Вони не прийшли.
— Хто?
— Твій батько з Франком. Ми мали виїхати до Нідерландів. Сісти на корабель до Арґентини. Я прочекала до четвертої. Подзвонити не могла — там ніде не було телефона. Я поїхала в Кашан. Будинок зачинений.
— Це ти телефонувала вночі?
— Хотіла поговорити з твоїм татом. Я повернулася туди вранці. Ні душі. Де вони?
— Вони могли змінити схованку.
— Не попередивши мене! Це ненормально.
— Щось стало їм на заваді.
— Я маю поговорити з твоїм батьком.
— Тільки-но я його побачу, скажу, щоб тобі зателефонував.
— Якби щось сталося, ти б мені сказав?
— Сесіль, повертайся додому.
Вона вхопила мене за руку та щосили стисла.
— Не вчиняй так зі мною, Мішелю.
— Ходімо, я тебе проведу.
Тато повернувся пізно. Ми саме дивилися телепрограму «Крок до зірок». Заледве побачивши вираз його обличчя, мама вигукнула:
— Тримаю парі — справа програшна.