— Вони хотіли, щоб ми працювали за гріш. Я сказав, не треба робити з нас геть дурних.
— І правильно вчинив, Полю. У нас і без них повно замовлень.
Я пішов за татом до ванної. Він мене послав.
— О, тільки не зараз. Лягай спати!
Уночі в темряві я відчув, як хтось намагається мене розбудити. Я увімкнув лампу біля ліжка. Тато сидів на краю. Приліз Нерон і як завше вмостився облизуватися.
— Франк поїхав.
— Куди?
— Далеко.
— В Арґгентину?
— Тобі краще не знати.
— Він поїхав без Сесіль!
— Це його власне рішення. Вона хотіла поїхати з ним. Я особисто не бачив у цьому проблеми. Але він передумав.
— Чому він їй нічого не пояснив?
— Так він собі задумав. Це непростий шлях. Думаю, він не схотів прирікати її на таке життя.
— Як він міг так учинити?
— Я два дні намагався його переконати, щоб він з нею бодай поговорив. Безнадійно. Він замкнутий і недовірливий.
— Не можна отак залишити її в невіданні. Ти мусиш їй зателефонувати. Заодно все поясниш. І скажи, що я був не в курсі.
Тато витяг із кишені халата білий конверт і простяг мені.
— Віддаси їй оце.
На конверті був надпис: «Для Сесіль». Рукою Франка.
— Він до біса довго це складав. Дописував уже на мостику. Чернетки викинув у воду. Матрос покликав його на борт. Він вклав аркуш до конверта. Повернувся до мене. Сказав, щоб ти їй передав.
— Тату, на мене не розраховуй.
— Я надішлю їй поштою.
Я взяв конверта. Тато підвівся.
— Твій брат іще той дивак. Він зійшов на борт, не обертаючись. Зник на палубі. Я чекав на причалі, як дурень. Корабель відчалив. Він навіть не помахав рукою. Мені аж не вірилось. Я говорив собі: «Він з’явиться. Не може ж він отак ушитися, не попрощавшись». Я не чекав подяки. Лише погляду, легкої усмішки чи прощального жесту.
Сесіль непередбачувана. Вона може як викинутися з вікна, так і наковтатися решти медикаментів. За ніч я не стулив очей. Я крутив, вертів того конверта як тільки міг. Що він написав? Може, я розпечатаю його над парою, а потім склею — вона й не помітить. Мені б удалося пом’якшити удар. Або не завдати його взагалі. Навигадувати якихось неподобних небилиць. Що його майже притисла поліція. Що в нього не залишилось вибору, що він неодмінно з нею зв’яжеться. Виграти час. Залишити їй промінчик надії.
Леонід ішов Ленінградом. Того пізнього березня потепління перетворило сніг на темну твань. Місто скидалося на титанічний будівельний майданчик. Усе вщент знищене відбудовувалося з найдетальнішою точністю. Дійшовши до велетенського Московського майдану, він попрямував до Будинку Рад і раптом спинився. Відчув, як підкошуються ноги й дивно пульсує внизу шиї. Завагався та обернувся. Уніформа командира літака була прикрашена двадцятьма сімома орденами ліворуч і двома «Золотими Зірками» Героя Радянського Союзу праворуч. Перехожі обережно на нього дивилися. Він сів простісінько на лід, що вкривав парапет каналу Грибоєдова.
Повернувшись із Лондона, він узяв відпустку й чотири доби пиячив, наче востаннє. Горілкою він намагався загасити цю задушливу смердоту. Евкаліптова олія скінчилась, а дістати її було ніде. Дмитро Ровін зник, і ніхто не знав куди. Випивши півпляшки за раз, він міг ненадовго відновити чисте дихання. Випари горілки на кілька хвилин усували сморід гнилизни, але незабаром він повертався, лукавий і потайний. Леонід приймав крижаний душ, щіткою до почервоніння натирався господарським милом, потім брався до єдиного дієвого засобу: просочував ганчірку горілкою, прикладав до носа і потроху вдихав, доки не запаморочиться голова. Прочиняв вікна, падав голим на ліжко, просякнуте алкоголем, та провалювався в тривожний сон. Зовсім скоро чумний запах витягував його зі сновидіння.
П’ятого ранку із тенет кошмару його вирвав стукіт у двері. Він заледве підвівся, накинув халат, відчинив і побачив жінку років шістдесяти. Сиве волосся вибилося з-під чорної, у кольорові квіти хустини. Жінка назвалася Іриною Іванівною Ровіною. Він впустив матір Дмитра до кімнати. Вона вдала, ніби не відчула ніякого запаху.
— Мені потрібна ваша допомога, Леоніде Михайловичу.
Звістка про арешт Дмитра його попросту ошелешила. Трійко міліціонерів забрали його просто з військового шпиталю. Дев’ятнадцять днів жодної звістки. Згодом вона зовсім випадково дізналась, що його кинули до злощасного СІЗО «Крєсти». Вона всенький день прочекала на лавочці. Один чиновник Міністерства внутрішніх справ повідомив єдину річ: її сина звинувачують за 58-ою статтею. Справу зорудував Комітет держбезпеки. Усі її намагання роздобути бодай якусь інформацію розбивалися об стінку. Запитання викликали недовіру. Колеги Дмитра навідріз відмовлялися в це вплутуватися. Головний лікар шпиталю сліпо довіряв державним службам і був певен, що, позаяк у країні нікого безпідставно не затримують, він щось-таки скоїв. Якщо вже йому закидають державну зраду й контрреволюційну діяльність, отже, він справді винуватий. Вона піднімалася десятками сходів, стукала в сотні дверей, безліч разів повторювала свою історію, але, тільки-но вимовляла «стаття 58», співрозмовники хутко випроваджували її та відправляли до іншого відомства.