— Дмитро називав вас найближчим другом; героєм, нагородженим самим товаришем Сталіним. Благаю вас про допомогу. Потурань я не прошу. Лишень хочу знати, у чому його звинувачують. Якщо він припустився помилки — нехай відповість. Проте я переконана в його невинуватості. Мій син не зрадник.
— Я убитий таким звинуваченням. Під час війни Дмитро вирізнявся зразковою поведінкою. Його нагородили Орденом Червоного Прапора. Я ж бо добре знаю, що цю нагороду за просто так не вручають. Не уявляю, в якій зраді його можна звинуватити. Усе життя він присвятив лікуванню хворих, неймовірно сумлінно й віддано. Це лікар навдивовижу відданий справі. Не знаю, що б зі мною було, якби не він. Якби він був поганий комуніст, я був би в курсі. Я просто завтра з’ясую, у чому річ. Як не дістану пояснень, поїду до наркома в Москву, а якщо знадобиться — особисто до товариша Сталіна. Можете на мене розраховувати. Я отак це не облишу. Дмитро — мій близький друг. Я переконаний, тут якась помилка.
Не встиг він оговтатися, як Ірина впала на коліна, схопила його руку та тричі поцілувала. Він допоміг їй підвестися. Вона стояла в сльозах. Леонід міцно її обійняв.
— Обіцяю вам, Ірино Іванівно, Дмитра скоро звільнять.
Чоловіки не плачуть. Герої тим більше. Леонід сидів на крижаному парапеті, умивався сльозами. Він їх не втирав, йому було байдуже до поглядів перехожих, що витріщалися на військового в незнайомій уніформі, увінчаній нагородами. Він думав про Мілену. Чим вона займається? Чи вона вдома, чи на роботі? Чи думає вона про нього? Як можна кохати людину, а потім кинути? Він принюхався. Жахливий запах щез. Він підвівся й вирішив піти фронтовою атакою на комітет безпеки Будинку Рад. Навіщо затримувати людину, яка тільки те й робила, що дбайливо лікувала людей? Йому пригадалася їхня остання зустріч, коли він повідав про кохання до Мілени, його пройняв холод. Якщо Ровін здав його? Якщо доніс про його зв’язок із француженкою та таємні побачення в Лондоні? Що вони подумають? Чи не звинуватять його за компанію? Військове минуле й нагороди тут нічого не вартують. Затримували й розстрілювали людей і вищого чину, зі ще більшою кількістю нагород. Ровін його не зрадить. Боягузи не зволікають — вони одразу ж після затримання доносять на всіх поспіль, тому, коли він повернеться до Москви, його можуть попросити звільнитися. Леонід був вигідною розмінною монетою: маленька рибка в обмін на велику. Може, Ровіну таке й не спадало на думку? А як спадало? А якщо безчесно ув’язненому в «Крєстах» це може здатися єдиним порятунком? Хто може поручитися за свою незламність? Чи за те, що не зрадить найближчого друга або брата, якщо на кону власне життя? Ровін знав про всі стосунки Леоніда. Уявімо, його арешт триватиме. А чи не образиться він, що той йому не допоміг? Нащо ж такий друг, який не підкладе руки, коли вам знадобиться поміч? Чи не подумає Ровін, що Леонід боягуз, тому його можна безжально здати? А як би він сам учинив на його місці? Якби був шанс вирватися із рук МДБ чи уникнути КДБ? «От я би не вагався», — сказав собі Леонід і пішов геть. Хтозна, що він там накоїв? Людей не затримують без законних на те підстав. Там, де він тепер, йому вже ніхто не допоможе. Вляпавшись у це, я себе скомпрометую. Кожен сам має рятувати власну шкуру. Якщо він мене досі не зрадив, то це лише питання часу.
Леонід попрямував до будівлі «Аерофлоту» й повідомив, що повертається до роботи. Прийшов додому і став чекати. З кожним стуком у двері він боявся приходу міліції. Ровін не міг аж так на нього злитися, щоб здати, або ж завагався, чи донесення взагалі його врятує.
Одного ранку він саме виходив, як помітив, що сходами піднімається Ірина Ровіна. Він хутко повернувся до квартири, замкнувся і слухав, як вона дзвонить у двері. Йому було нічого їй сказати. П'ять днів по тому надійшло розпорядження про відрядження. Черговий відліт до Лондона. Він склав до валізи свої скромні цінності, тобто практично нічого. Три прикраси, що залишились від матері, два костюми, три сорочки, нагороди, посвідчення пілота, фотоапарат «Лейка», пакет із фотографіями та батькові медалі часів Першої світової. Він знав, що більше не повернеться, тому вирішив востаннє прогулятися містом: Невським проспектом з ремонтними роботами на кожному кроці вийшов до моста Анічкова, що на нього саме повернули дві пари бронзових коней, далі попрямував до Смольного. Від нього залишилися крихкі стіни та понівечені куполи-маківки. Але йому все бачилося в довоєнній величі.