Тими довгими місяцями, коли «Ер Франс» переїхала з аеропорту Ле-Бурже в аеровокзал Орлі, вона виходила вдосвіта, а поверталась близько півночі, виснажена, лягала спати, навіть не торкнувшись приготованої Леонідом вечері. Він спирався ліктями на балкон, палив «Голуаз», милувався скляним дахом Великого палацу та видирався навшпиньки, щоб роздивитися Ейфелеву вежу. Цілими днями тинявся Парижем, методично відвідав кожен квартал і все не міг призвичаїтися до такого руху та ігнорування водіями пішоходів. Леонід прилетів зі жмутом нічого не вартих рублів та п’ятнадцятьма доларами. Мілена клала гроші до гаманця. Він брав стільки, скільки потрібно. Коли вони закінчувалися, вона поповнювала гаманець так, щоб йому не доводилося просити. Він ходив за покупками, доглядав за житлом. За весь час вона не зробила жодного зауваження. Якось вона попросила купити мімозу. Вона обожнювала ці квіти та їхній аромат. Він узяв собі за звичку прикрашати ними квартиру, а діставати їх незалежно від сезону стало дня нього справою честі.
На час серпневої відпустки вони на два тижні поїхали на Корсику, де Леонід просто-таки закохався в Боніфачьо. Напередодні повернення вони вечеряли в порту. Він міцно взяв її за руку.
— Я так більше не можу, Мілено. Я вмираю від нудьги. Я нічим не займаюсь. Мені вкрай потрібна робота.
— Якщо справа у грошах — забудь.
— Чоловік повинен заробляти, розумієш? А не чекати, поки жінка принесе грошей, і жити за її рахунок.
— Мене це не бентежить.
— А мене бентежить!
Вони стали шукати варіанти, але на яку роботу міг розраховувати колишній радянський льотчик? Завдяки своєму другові виконавчому директору вона влаштувала йому зустріч із начальником відділу кадрів. Останнього вразив послужний список Леоніда, він пройшов тести на профпідготовку та атестацію. А далі півроку очікувань. Коли він телефонував дізнатися, на якій стадії його резюме, відповіді йому не давали. Він заявився до штабу «Ер Франс» та забажав зустрічі з начальником кадрів. Йому відповіли, що той наразі зайнятий. Роздратований Леонід зчинив скандал. Нічого не пояснивши, йому заявили, що його кандидатуру відкинули.
Мілена не розповіла йому правди, якою з нею поділився друг-директор. Компанія не може ризикувати сваркою з радянською верхівкою. Вона підбадьорювала його подати своє резюме до інших великих авіакомпаній. Більшість наймали лише національні кадри. Леонід зв’язувався з бельгійською «Сабеною», британською «ВОАС» та нідерландською «KLM», заповнив купу анкет, пройшов безліч екзаменів, контролів, випробувань та все чекав.
На першу річницю їхнього спільного життя вона запросила його до «Тур д’Аржан», де подарувала непристойно дорогого годинника «Ліп» — точну копію моделі, створеної спеціально для генерала де Ґолля та ним же подарованої президентові Дуайту Ейзенхауеру. Позолочений мідний корпус, показник дати, родзинкою було збільшуване скло для кращої читабельності циферблату. Їй здавалося, цей подарунок його ощасливить, а сталося навпаки.
— Мені нічого тобі подарувати. Я не купуватиму тобі подарунок на твої ж гроші.
— А мені й не треба. Ти мій подарунок.
Вона взяла його руку, але, позаяк сиділа навпроти, помилилася одягнувши годинника на праве зап’ястя. Леонід вирішив, що то така французька манера, тому завжди його так і носив. Він же подарував їй свого пілотського годинника, з орлом із розправленими крилами, розпізнавальним знаком гвардійського винищувального полку — єдиного на всю Червону армію, у кого на циферблаті під серпом та молотом була вигравірувана імперська емблема. Вона зняла з руки годинничок. Він одяг свого на її праве зап’ястя. Вона поклялася завжди його носити.
Вона всміхнулась, і для нього більше нічого не мало значення. Вона засипала його запитаннями про війну. Він видавав їй секретні деталі, яких не розповідав нікому. Він говорив аж до світанку. Вона уважно слухала, жадібна до дрібниць. Їй хотілося знати про його життя все. Коли ж він розпитував про її минуле, вона ділитись не хотіла. Тільки відповідала своїм низьким голосом, що пережила непрості роки, згадувати які більше нема бажання.
— Давай думати про нас і наше щастя.
Вона його обіймала, цілувала, і кожна ніч кохання була наче перша. Коли він прокидався, вона вже була на роботі. Через бездіяльність він вештався їхнім заможним кварталом. Знову прихилився до чарки. Ніхто цього не помічав. А як же інакше в місті, де бістро на кожному кроці, а незчисленні співчутливі слухачі ладні слухати доти, доки він пригощає? Цей великорус, як його називали французи, чимало пережив, навіть якщо роки пекельної громадянської війни скидались на вигадку. Товариші по чарці усе не могли второпати, з якого ж фільму він витягує усі ці військово-повітряні операції.