За п’ятнадцять місяців очікування Леонід дістав позитивну відповідь з «KLM».
— Я вже й не сподівалася, — видала вона.
— А я не полишав надії. Шанс періодично випадає. Просто треба вміти чекати.
Вони влаштували вечірку для друзів, яка запам’яталася надовго: Леонід вразив знавців, випивши з горла пляшку шампанського «Дом Периньйон», ніби то була склянка води. Мілена подарувала йому картатий костюм і доклала максимальних зусиль задля позитивного результату. Два дні вона змушувала його готуватися. Грала роль роботодавця і ставила делікатні, незручні й двозначні запитання, примусивши вивчити й мати в голові правильні відповіді.
У суботу, 22 листопада, вона поїхала з ним до Амстердама. Дозволила кермувати своїм «203», а сама його екзаменувала. Пропозиція компанії заскочила Леоніда зненацька, він аж розгубився: роботу пропонувала авіакомпанія «Гаруда Індонезія», він мав стати до виконання обов’язків у Джакарті до кінця місяця. Умови були вигідні. Його відмова їх здивувала. Дорогою назад їхали понурі. Леонід не зронив ані слова. Мілена спробувала його підбадьорити:
— Нічого страшного. Ми й далі шукатимемо.
— Ми вже звернулися до всіх європейських компаній. До дідька все це.
— Можливо, тобі варто було погодитися.
— А ти переїхала б зі мною?
Мілена на мить втратила пильність. Машину метнуло. Вони так і промовчали аж до околиць Коп’єна. Леонід став принюхуватись.
— У машині чимось смердить.
— Це тютюн. Відчини віконце, хай вивітриться.
Леонід мав найфеноменальнішу пам’ять з усіх, кого я знав. Диявольськи феноменальну. Здавалося, він вів детального щоденника. Кожна життєва подія була вигравіювана в глибинах його свідомості. Він міг пригадати будь-який день, годину й мить, проведені з Міленою. Що вони робили, де були. Про що розмовляли. І взагалі кожен день їхніх двох років та двох місяців спільного життя.
— Я зірвався 27 листопада 52-го, після повернення з Амстердама. Я не відав, що чинив. Був цілодобово чимось невдоволений. Роботи більше не шукав — мені й так не запропонують. Час марнував, пиячивши по бістро. У Ленінграді все відбувалося без наслідків, мій гнів не мав на кого вилитися. А в Парижі я став нестерпним. Мій свинський характер отруював її життя. Вона мовчала. Жодного слова, жодної скарги. Їй варто було поставити мене на місце. Вона дозволяла мені зриватися, а я й не уявляв тоді, до чого був оскаженілим. Що більше я пив, то глибше грузнув. Я докоряв їй за те, що затягла мене до цієї безодні, виснажував своїми стражданнями, а вона смиренно все зносила. Допевне, якби вона нагримала на мене й поставила б на місце, нас би це врятувало. Сон мене покинув. Я будив її посеред ночі. Навстіж розчиняв вікна — намагався вигнати липкий запах. Від лікування відмовлявся. У суботу, 18 квітня, за вечерею з вісьмома друзями та її кузиною з Нанта на мене щось найшло, я горланив на неї, що м’ясо пересмажене, що вона бездарна, нікудишня хазяйка. Втрутився її друг-бортпровідник. Я дав йому по морді. У нього пішла носом кров. Я не лише не вибачився, але й пригрозив натовкти пики всім, хто наважиться мене діймати. Вона не зробила жодного зауваження. У вівторок, 12 травня, я нишком узяв її машину. Вона не хотіла, щоб я водив. Я навіть не зрозумів, що сталося. Запізно пригальмував і врізався у вантажівку. На мені не лишилося ні подряпини. Прекрасний білий «203» був геть покручений. У ті часи не притягували до відповідальності за кермування напідпитку. Я вже чекав вибуху Мілени, однак вона не зробила жодного зауваження. Сказала лишень: «Це не має значення, головне, що ти цілий…» Поглянь, Мішелю, перед тобою король придурків. У мене була найвродливіша та найкраща жінка у світі. Я змарнував свій шанс через власну дурість та зарозумілість. Навіть не розповідатиму тобі, на яке гірке життя я її прирік. Мені нема чим пишатися. У п’ятницю, 19 червня 53-го, вона повернулася з роботи. Сумна. Я ніжився на канапі, попиваючи чергову пляшечку «мюскаде». Вона сіла скраю та налила собі склянку вина, а потім випила одним хилом. Її очі блищали. Хоча сліз я не помітив. «Розенберґів стратили», — повідомила вона. — «І правильно зробили». — «Що за жахіття ти верзеш!» — «Вони зрадники. Дістали, що заслужили». — «Вимітайся!» — «Що?» — «Геть! Не хочу більше тебе бачити!»