— Перепрошую, мадам, не підкажете де зараз Сесіль Вермон?
— Вона вже два тижні як поїхала. Я зберігаю її пошту.
— Вона в дядька в Страсбурзі?
— Вона нічого не пояснила. Вам зле, юначе? Може, присядете? Ви білий як полотно.
Я попрямував на Данфер. До «Бальто» не заходив. Через шибку помітив, як Самі грав у кікер, а за стійкою балакали Імре та Вернер. Мені не хотілось ні з ким розмовляти. Коли я прийшов додому, було вже пізно. Вони вечеряли й дивилися теленовини.
— На час дивився? — кинула мама. — Вимий руки, перш ніж сідати до столу.
— Я не голодний.
У коридорі до мене підійшов тато.
— У чому річ, Мішелю?
— Пригадуєш П’єра Вермона? Брат Сесіль.
— Це він віддав тобі платівки?
— Не віддав — позичив. Він помер. В Алжирі. У бою.
— Прокляття! Скільки йому було?
— Не знаю.
— А мала, як вона відреагувала?
— Вона ще не знає.
— От паскудство. Під кінець війни… Така іронія долі.
— Тепер вона геть сама.
— Їй не щастить.
— Знаєш, кажуть, поганцям щастить, а сміливцям ні. Так і є. Я би хотів саме П’єра мати за брата. Людина, що поводилася героїчно та користалася загальною повагою.
— Ти не маєш права засуджувати Франка. Ти не розумієш, що він пережив.
— У мене більше немає брата. Для мене він мертвий!
Я пішов до себе. Грюкнув дверима. Хотів, щоб мене облишили. Та мене ніхто й не турбував. Я ліг спати. Вимкнув світло. Ніяк не засинав. Мені чувся сміх П’єра в бістро на Мобер. Він стільки мені дав, коли ж я йому нічого. Ця втрата загнала мене у фрустрацію. Незабаром я побачив його в сонячному сяйві, на кріпосному мурі його фортеці, на краю пустелі — він вдивлявся у вічність. У вигорілій уніформі, з піднятим коміром, поли його розстібнутого кітеля розвівав вітер. Його волосся було сивим, а обличчя зморщеним. Він усміхався.
Сесіль роздивлялася з вікна всіяну лісами гору вдалині. Вона озирнулася на чоловіка в білому халаті, що сидів по той бік залізного столу. Він вивчав стос паперів. Якийсь час ретельно аналізував цифри. Вона вловлювала найменш помітну зміну його незворушного обличчя. Вигляд у нього був вдоволений.
— Аналізи чудові, я даю свою згоду. Ми повинні слідувати прописаним правилам. Під кінець дня вам доведеться зустрітися з моїм колегою, щоби він підтвердив мій діагноз. Секретарка повідомить вам його координати. А далі проведемо хірургічне втручання. Прийдете вранці, натще, а вже по обіді будете вільні.
— Якщо виникнуть якісь проблеми?
— У нас не буває проблем.
— Я б хотіла якомога швидше.
Лікар звірився зі щотижневиком.
— Ранок п’ятниці, якщо вас влаштує.
— Домовились.
— У четвер ввечері розчините цей пакетик у склянці води та приймете ось ці дві таблетки.
— Що мені робити потім?
— Відпочинок на свіжому повітрі піде вам на користь. У вас трохи підвищений тиск. Щонайменше тиждень, краще два — було би блискуче.
Сесіль ішла облямованою квітистими каштанами алеєю. Призахідне сонце заливало озеро й гори теплим світлом. Вона сіла на лавочку та споглядала величний фонтан, якому вітер не давав торкнутися неба, розпорошуючи його високі хвости. П’ять диких лебедів летіли ключем. Вона повернулася до розкішного готелю посеред парку тільки з настанням ночі. Попрямувала до стійки; помітивши її, портьє подав ключ. Звернула до ліфта, спинилася, обернулась і пішла назад.
— Я б хотіла зателефонувати в Париж. Це довго?
— Сьогодні швидко, — відповів нарочитим акцентом працівник.
— Одеон 27 53.
— З’єднаю за кілька хвилин.
Сесіль увійшла до кабінки, поклала речі на стілець. Задзвонив телефон. Вона зняла слухавку.