— Алло, доброго дня, я би хотіла почути Мішеля.
— Не кидайте, зараз його знайду, — відповів юний дівочий голос.
Жульєтт увійшла до кімнати брата.
— Тобі хтось дзвонить.
— Хто там?
— Не знаю. Якась дама. Мішелю, йди до телефона.
— Алло?
— Мішелю? Це я. Як ти?
— Ну… я…
— А я в порядку.
— Ти вдома?
— Я… на канікулах. Мені треба було ненадовго поїхати, розумієш?
— Консьєржка сказала, що ти поїхала до дядька.
— Ем… так… І ще навідалася до однієї знайомої. Ти маєш допомогти мені, Мішелю. Я можу попросити тільки тебе.
— Звісно.
— Можеш піти до мене? Ключі маєш?
— Так.
— Надішлеш мені дипломну. Вона в моїй кімнаті, у правій шухлядці столу. Ключ у грецькій вазочці на радіаторі. Я продовжу роботу. Треба дописувати. А тут у мене достатньо часу. Зможеш?
— Без проблем.
— Відправиш мені книжки? Не хочу їх знову купувати.
— Зажди, візьму ручку.
— Мені потрібні «Мандрівники на імперіалі», «Багаті квартали», «Орельєн», «Ніж у серце», «Пісня Ельзи» та «Очі Ельзи». Вони на полиці. Усі з помітками. Покладеш їх до картонної коробки і надішлеш поштою. Там ще шухлядка з картками. Вони теж потрібні. Диктую адресу. Гроші я поверну.
— Жартуєш?
— Стривай, «Мандрівники» і «Багаті квартали» — то таке. І решти стане. Тобі варто їх прочитати.
— Правда? Можна?
— Бери, які схочеш. Даю адресу. Записуєш?
— Я слухаю. Давай.
— Надішлеш відправлення… до запитання в Евіан-ле-Бен.
— Не хочеш на адресу подруги?
— На пошту зручніше.
— Як скажеш. Який це муніципалітет?
— Ем… Верхня Савойя, думаю. Як справи в ліцеї?
— Сесіль, я маю тобі щось розповісти.
— Так?
— Дещо сталося.
— Що?
— Стосовно П’єра.
— Про П’єра? Що з ним?
— Його… він…
— Що він?
— Він… Його вбили.
— Що ти сказав?
— Потрапив до засідки.
— А?
— Він мертвий, Сесіль.
— Мішелю, досить.
— Присягаюся.
— Це неможливо!
— П’ять днів тому.
— Це неправда! Війна скінчилася!
— П’єр мертвий, Сесіль.
У неї запаморочилося в голові. Кров ударила в голову та не дозволяла більше дихати. Вона намагалась захопити повітря, безсило повалилася з ніг.
— Алло… Алло?.. Сесіль!.. Скажи щось! Що сталося? Сесіль? — волав Мішель зі слухавки, що бовталася в повітрі.
Леонід був у Клубі особливим. З усіх тільки він і Грегоріос залишилися переконаними і непохитними комуністами. Попри все підтримував політику Хрущова, а згодом Брежнєва та щодня купував «Правду» в кіоску по вулиці Лафайєта. Він утік не з політичних міркувань, не через загрозу життю — його вело кохання. Тому й зберіг свою позицію та гордо її відстоював. Ті ж, хто ледь уберіг шкуру від усюдисущого радянського правосуддя та були розчавлені системою, докоряли йому його ортодоксією.
Як водилося по середах, Імре й Володимир тримали один на двох номер «Канар аншене» — кожен зі свого боку — й коментували заголовки. Вони аж пирскали зо сміху.
— Чули останній жарт Жансона? — радісно вигукнув Володимир. — Чому генерали такі тупаки?
Ми почали вибудовувати припущення: попервах логічні, а далі безглузді, чудернацькі й узагалі дебільні. Усі вгадували, кого ж узяли на кпини — де Ґолля, Массю чи, може, Франко. Зрештою, здалися.
— Бо їх вибирають з полковників! — вів далі Володимир.
Розсміялися всі, крім Леоніда. Про своє життя він розповідав тільки мені. Ніхто інший його не слухав. Ігор дотримувався думки, що минуле породжує меланхолію і стає головною причиною алкоголізму. Десь так звучало неписане правило. Важко утриматися від спокуси розпакувати валізи й відкинути потерті пережиті спогади, що тільки й чатують слушної миті, щоб виринути під вступні нотки блюзу чи перший ковток «Кот-дю-Рону». Леонід же виправдання не мав. Алкоголь його не брав.
— Ти вже дістав усіх своїми бісовими спогадами! Знайди собі жінку, реальну, і зроби їй дитину, поки ще стоїть, — вигукнув Володимир.
— А ти б ліпше про своїх дітей подумав, перш ніж ушиватися. Тепер у них лише проблеми через такого батька!
— Ми ж домовилися: розмовляємо тільки про майбутнє й сьогодення, — нагадав Вернер.
— Малий хотів знати.
— Нам вже остогид цей малий, йому лише в кікер бавитися! — пробурмотів Грегоріос.