Чоловік тримався осторонь від компанії. Його помітив Кессель, узяв келих, налив шампанського та рушив до нього. Це уздрів Леонід, кивнув головою Ігореві, той підбіг до Кесселя, коли він саме простягнув шампанське чоловікові. Ігор поклав свою руку на Кесселеву, тим самим стримав його. Вони так і простояли кілька секунд. Не обмовившись і словом. Кессель здався, поставив келиха на стіл і обернувся. Ігор скинув склянку нервовим жестом. Вона впала на землю й розбилася. Чоловік відступився, обвів оком веселу юрбу, що відштовхнула його, і щез.
Мені бракувало Сесіль. З початком січня я сказав собі, що настав час відновити спілкування й вибачитись. Я їй зателефонував. Голос відповів мені, що номер набраного абонента змінився, і мені треба подивитися в довідник чи поцікавитися в довідковому бюро. Я пішов до неї. Нікого. Консьєржка не бачила її вже два місяці. Вона більше не отримує її пошту. Минулого січня ми побажали одне одному щасливого Нового року, а він виявився найгіршим у нашому житті. Усім відомо, що це не працює, але ж для того й вигадали побажання. Аби стерти минуле. Отака традиція. Однак, можливо, порівняно з тим, що нам готує рік прийдешній, попередній здасться дійсно щасливим.
Щодня я сидів біля фонтану Медічі. Немає нічого безглуздішого за ритуали, що ми собі вигадуємо, наче вони здатні відвернути лиху долю. Я був переконаний, що рано чи пізно саме тут я перестріну Сесіль. Слід лишень набратися терпіння. Якщо вона покинула Париж, не сьогодні-завтра повернеться і прийде сюди. Я брав книжку і вмощувався обіч водойми. Іншим разом фотографував. Фокусувався на якійсь деталі й чекав, коли світло довершить принадність скульптури. Ніколя пропонував змінити тему. Однак у Люксембурзькому саду сюжетів не бракувало. За п’ять років я відзняв сотні знімків фонтану й околиць. Мрійники, роззяви, читачі на стільцях, студенти, пенсіонери, садівники, жандарми. І Акід із Галатеєю, що мирно спали під скелею. Вони випромінювали якусь таїну, непоясненну й чарівливу. От допоки я не розгадаю її, тему міняти не схочу.
Я впізнав його по сутулій спині та важкій ході. Він спинився поблизу смітника, витяг газету, сів на стілець і взявся читати останню сторінку «Франс-Суар», де друкували комікси. Поклав її до кишені пальто й підставив обличчя січневому сонцю. Схоже, він спав, простигши ноги. Підійшла жінка, що здавала на прокат стільці, з квитковою книжечкою в руці та торкнулась його плеча. Він аж підскочив, підвівся та, не заплативши, пішов у бік фонтану, невдоволено миркаючи щось під ніс. Підійшовши до мене, спинився. Я не знав, чи то він удає, що не впізнав, або ж дійсно згадує, де мене зустрічав.
— Я бачив вас у Клубі, — допоміг я.
— Ваше обличчя мені знайоме. Ви відвідуєте той будинок для старих?
— Я вчуся грати в шахи.
— Вам варто було б розважатися з ровесниками. До того ж вони не вміють грати.
— Леонід чемпіон. З усього Парижа приїжджають з ним зіграти. Він ніколи не програє. Навіть студентам Політеху.
— Ви знайомі з Леонідом?
— Я з усіма знайомий.
— Мої вітання. Там починає тхнути лежаними стариганами. Трохи свіжої крові їм не завадить. Дозволите?
Не дочекавшись відповіді, він усівся на сусіднього стільця, поклав ноги на інший та продовжив свою перервану сієсту. Сонячний промінь освітлював заросле обличчя. Його французька була досконалою. Просто колосальна різниця з членами Клубу, які формували цілу гаму центрально- та східноєвропейських акцентів. Я був вражений витонченістю й білизною його рук. Він схрестив їх на поношеному пальто. З’явилася контролерка. Він навіть не поворухнувся. Я заплатив за три стільці.
— Ви не зобов’язані, — сказав він, не розплющуючи очей.
— Нікуди не дінешся. Як ні — сиди на лавочці.
— Та він ще й закон поважає! Наслідок ваших знайомств. Це ж сором — платити за право примостити свій зад у саду. Вам не здається?