Коли все невблаганно пустилося на дно, з’явився проблиск надії. Зателефонувала якась жінка. Вона побачила одне з наших оголошень. Ми повернули Нерона. Він знайшов прихисток у перукаря з вулиці Жюссьє. Схуд на два, а то й три кіло. Ані найменшої радості від зустрічі з нами. Ніякої вдячності. Увесь час сидів біля дверей, сподіваючись утекти щоразу, як їх відчиняли. Трохи згодом з Іспанії провернулася Марія та взялася до роботи.
Друк та проявлення фотографій дорого мені вартували. На них ішли всі тижневі кишенькові гроші. Доступним був лише традиційний дрібний формат: 9 х 11 — решта були не за моєю кишенею. І невдалий момент, щоб просити надбавки. Отож я задовольнявся однією фотоплівкою на місяць. Батько Ніколя порадив ательє з помірними цінами, особливо на широкоформатний друк. Затиснута з обох сторін магазинами з релігійними брязкальцями по вулиці Сен-Сюльпіс, «Фоторама» скромно торгувала технікою. На обох вітринах красувалися зо дві дюжини збільшених фотознімків чудової якості. Чимало перехожих спинялися помилуватися роботами. Вітрина праворуч була присвячена традиційним репродукціям: весілля, причастя, одноосібні та групові портрети. Завдяки вдалому освітленню, що згладжувало недоліки зовнішності та підкреслювало характер, банальними їх не назвеш. У лівій вітрині красувалися чорно-білі фото засніженого селища, притрушених снігом дерев та заледенілих телеграфних ліній і стовпів. Я уважно розглядав ще одну серію фото, відзнятих у пустелі, виразні обличчя туарегів, аж раптом панно відсунули. Технік у білому халаті виклав на маленький мольберт знімок стійбища у присмерках. За сутулою спиною та важкою ходою я впізнав у ньому чоловіка з Клубу, з яким розмовляв у Люксембурзькому саду двома тижнями до того. Він розкладав фотографії у строкатому порядку, чергував світлі кадри з темними. Я так і пішов з плівкою у руках. Відійшовши аж до Сенату, усвідомив, що даремно втік. Це ж яка нагода познайомитися ближче! Я повернувся назад. Увійшов до ательє. Чоловік у костюмі обслуговував клієнта і саме пояснював, як заправити фотоапарат плівкою. Я зачекав, аж поки він скінчить, а доти розглядав негативи, виставлені на стінах.
— Чогось бажаєте?
Я поклав плівку на прилавок.
— Який формат вам потрібен? Матові чи глянцеві?
— Чи можу я поговорити з вашим техніком?
— Про кого ви?
— Я хотів би побачити чоловіка, що розкладав фотографії на вітрині.
— Не розумію, про кого ви.
— Він був там чверть години тому. У білому халаті.
— Я сам обслуговую магазин.
— Я точно його бачив.
— Ви щось наплутали, юначе.
Він повернув мені плівку. Спантеличений, я вийшов і зачекав його трохи подалі. Я не помітив, щоб хтось виходив. Хай би яким категоричним той був, я не помилився.
Оце вже три чи чотири місяці, як ми його не бачили. Одного недільного дня Леонід розігрував затяту партію проти Томаша Заґеловскі. Зо півдюжини кібітцерів оточили стіл. Чорні Леоніда були в небезпеці. Він уже втратив слона й коня. Томаш пересував фігури, а той навіть не реагував. Ігор з Імре через погляд обмінялися своїми підозрами. Лоньона ми помітили водночас. Він стояв позаду нас, заклавши руки за спину.
— Що цей Великовухий тут забув? — пробурмотів Грегоріос.
— Як поживаєте, мосьє Петрулас? Прийміть мої вітання щодо останньої промови. Вона неабияк сподобалась верхівці. Ви підвищуєте їхній загальний середній рівень.
— Для чого ви прийшли? З нами ви марнуєте час. У вас немає дружини і дітей, з якими можна провести вихідний день?
— Якщо ви мене більше не бачитимете, то забудете й узагалі знудитеся. Красива партія, мосьє Заґеловскі. Ви скоро виграєте.
— На нього чекає мат за три ходи, — буркнув Леонід.
— Це неможливо! — видав Томаш.
— Три ходи. Хай би що ти робив.
Ми втупилися в шахівницю. Кожен спробував розгадати чи хоча б передбачити партію. На дошці залишалося зо двадцять фігур. Після кількох хвилин роздумів усі дійшли одностайного висновку, що це дійсно неможливо.
— Що з вас візьмеш, — кинув Леонід. — Зграйка посередніх провінційних гравців.
— А ви хвалько, — відповів Лоньон.
— Закладемося?