— Вони так і не зрозуміли, що ми тут вільні люди у вільній країні. Кожен має право робити те, що йому подобається, і ходити туди, куди хочеться. Давайте свою плівку, я її проявлю. Безкоштовно. Фото принесу згодом. Я знаю, де вас знайти. Медічі, припускаю?
Я віддав йому плівку. Він узяв її, скорчивши гримасу.
— Що у вас?
— «Брауні Кодак».
— Не ідеал.
— Це для сімейних портретів.
— Нічого не гарантую.
Він підвів підборіддя. Я простежив за його поглядом. По той бік авеню, жестикулюючи, йшов Лоньон у компанії переполоханого Томаша Заґеловскі.
— Напевне, він розлючений, бо втратив стільки грошей, — сказав я Саші. — Томашу, мабуть, незручно бути причиною програшу.
— Тим гірше для них. Коли не вмієш грати в шахи — іди вчися.
— Це було неочікувано. Ніхто не вірив, що Леонід викрутиться. Достеменний чемпіон.
— Тартаковер проти Бернштейна, паризький турнір 1937 року. Леонід знає ці традиційні змагання.
— Ви також.
— У нього вибіркова пам’ять тих, хто вижив. Ми забуваємо те, що стає нам на заваді чи перестає цікавити. Ми тримаємо при собі лише важливі речі, у протилежному випадку — жодного шансу вижити.
Вони перетнули вулицю, Лоньон досі репетував, а Томаш вибачався. І зникли десь на бульварі Сен-Мішель.
— Як дивно, у цього типа такі великі вуха, — зауважив Саша. — Це знак, еге ж?
Він запалив цигарку та забавлявся, пускаючи кільця.
Я повернувся з ліцею та застав у вітальні дідуся Енцо, що сидів у кріслі з валізою по кожну руку та ще й сумкою, перев’язаною мотузком. Марія подала йому каву з молоком і пригостила домашнім пісочним печивом. Він чекав нас, покурюючи люльку. Про приїзд не попередив. Ми були здивовані його бачити. Він приїхав до Парижа на три-чотири дні — цього достатньо, щоб уладнати певні справи. Тато наполіг, щоб він поселився в нас. Мама була проти. Ми чули, як вони сваряться на кухні, але слів не розібрали. Врешті вона погодилася. Вони запропонували йому Франкову кімнату.
За вечерею він назвав нам причину свого приїзду до Парижа. Ми були ошелешені. Він вирішив покинути Францію та повернутися до Італії. Через бабусину хворобу план, який він виношував уже досить довго, довелося відтермінувати. Його батько був уродженець Фонтанеллато, села в околицях Парми. Він без проблем знайшов родину, що залишилася на батьківщині, коли його батько з двома молодшими братами емігрував на заробітки до Франції. Його кузен, син старшого Маріні, успадкував сімейну ферму. От з ним він і зв’язався. Рікардо Маріні запросив його до себе, власна кімната й уся родина вже на нього чекають.
— Ти що, хворий? Головою вдарився! — вигукнув тато.
— Полю, тут немає нічого дивного.
— Ти завжди вчив нас, що наша батьківщина Франція.
— Мені бракує Італії.
— Якби ти побував там бодай раз, скажімо у відпустці, я б іще зрозумів. Але там ноги твоєї не було. І тут раптом ти відчув поклик батьківщини, так?
— Ми обговорювали це з твоєю матір’ю. Вона хотіла відвідати Венецію та Рим. Але ми не могли. Я став учити італійську і вже трохи розмовляю, щоправда, практики бракує.
— І як мені з тобою бути, коли ти житимеш там? Можеш пояснити?
— Ти про що?
— Як я дбатиму про тебе?
— Та ми з твоєю мамою і в Лансі тебе не часто бачили.
— Ти вже у віці, коли тобі може знадобитися допомога.
— На тебе я не розраховую. На твого брата так само. У вас власне життя. Захочеш мене побачити — я ж не до Австралії перебираюся.
— Що робить кузен?
— Він на пенсії. Ферма тепер на дітях. Вони вирощують помідори. Та свиней.
— Тобто пармський прошуто? — поцікавилась Жульєтт.
Дідусь Енцо облаштувався в кімнаті Франка. Не поставивши жодного запитання про Франка.
Коли він прокинувся наступного ранку, я вже сів снідати, а тато збирався йти.
Дідусь приєднався до нас на кухні.
— Так рано йдеш на роботу…
— Треба за неї триматися.
— Я сьогодні побачусь із твоїм братом.
— От і добре.
— Ти помиляєшся у своєму ставленні до нього. Він зазнав багато горя. Треба зрозуміти його становище.
— У мене також проблеми, тату.
— Я можу чимось зарадити, Полю?
— Якби було якесь рішення, я би й сам знав.
— Нам треба поговорити до мого від’їзду. Віч-на-віч.
— Якщо ти поїдеш, ми більше не поговоримо.
— Я на пенсії сім років, до Парижа приїжджав раз на місяць. З твоєю матір’ю — вона навідувала твого брата. З усієї родини я бачився лише з Мішелем. Ми ходили до Лувру. А в тебе ніколи не було часу.