— Може, залишишся? Ти не зобов’язаний туди їхати. Гратимемо в шахи.
— Ти ж бачиш цю мокрінь. А там погода гарна. Гостюватимеш у мене в Італії, гратимемо в шахи, скільки влізе. У твоїх же інтересах набити руку. Я покажу тобі Флоренцію та Сієну. От побачиш, це наймальовничіший край на землі.
Ми з татом і Жульєтт провели його на Ліонський вокзал. Прибули за годину до вирушання. Він же не просто так був залізничником! Критично оглянув локомотив. Вивчив дорогу, розклад руху потягів, пересадки. Вирішив на тиждень залишитися в Мілані, щоб насолодитися містом.
— Квитки на вагу золота! — кинув він крізь віконце службовцю.
— Ваша знижка розповсюджується лише на французьку залізницю. В Італії платитимете по повній.
— Я колишній залізничник.
— Італійцям начхати.
— Ось бачите, діти, — розчаровано мовив він, — ніякої інтернаціональної солідарності. Кожен сам за себе. І що ж, ваша ласка, мені з цим робити?
Тато заніс валізи й допоміг розміститися в купе. Ми чекали на пероні, коли він вигляне крізь віконце, кине нам повітряні поцілунки та палко помахає рукою. Потяг рушив, а ми його так і не побачили. Тата аж зло розібрало.
— Якого він там забув? Га? Можете мені пояснити? Роками він морочив нам голови, втираючи, що ми французи. Як стовідсоткове натуральне масло, казав він. Для нього то була болюча тема. Він побився із сусідою, що той обізвав його макаронником. І найперше, що він робить, як розв’язуються руки, — повертається на батьківщину. Що це за дурниці? Коріння там, де ти живеш. На землі, якою ти ходиш. Не в Італії. Там закордон. Закладаюсь, він повернеться за півроку. Тепер, коли він продав житло, от куди він піде? Я не зможу про нього подбати. Буде змушений поселитися в Батиста. Читатиме там «Життя залізничної дороги». Розважатимуться жартами про ВКТ й свіжими партійними плітками.
— Щодо Партії, ми відвідали музей Леніна.
— Та ну!
— Він здавався схвильованим. Але чому?
— Це хіба в нього питай.
— Він поїхав в Італію.
— Тож буде так і не інакше.
За два дні після від’їзду дідуся Енцо тато спізнився на вечерю. Зате приніс пакет, загорнутий у білий папір. Виклав на стіл. Схоже на подарунок мамі.
— Це тобі.
— Що там?
— Розгорни, побачиш.
Мама потягла мотузочку, відігнула край паперу та побачила взуттєву коробку. У ній лежали десятки пачок стофранкових банкнот. Із зображенням Бонапарта.
— Тут п’ять мільйонів. Гроші зі скарбничих бонів, я тобі їх повертаю. Перед дітьми. Ти більше не скажеш, що я в тебе бодай щось забрав. Можеш перелічити.
— Звідки вони?
— Скажімо, я в тебе їх позичав, а сьогодні повертаю.
— Думаєш, я настільки легковажна? Ти взяв гроші, не сказавши мені! Відмовляєшся пояснити, куди ти їх спустив! А тепер повертаєш, як ніде нічого. Я що, якась малолітня дурепа, яку ти можеш водити за ніс? Думаєш, я на це поведусь?
Вона забрала коробку та щезла у своїй кімнаті, грюкнувши дверима. Жульєтт побігла за нею.
— Просто нечувано! — вигукнув тато. — Їй неможливо догодити. Я взяв гроші — вона свариться. Повернув їх — вона свариться. Уже не знаю, що робити.
— Ти б міг розповісти їй правду.
— Вона не повинна знати про твого брата! Ти пообіцяв, Мішелю.
— Я нічого їй не сказав. А ці гроші, звідки вони? Це ж не Франк тобі повернув.
Він завагався.
— Це від дідуся.
— Дідуся Енцо?
— Він продав дім у Лансі та всі меблі. Розділив на трьох. Третину Батистові, третину мені й третину собі.
— Нема причин приховувати від мами.
— Ти не зрозумієш. Зняття скарбничих бонів загнало мене в жахливе становище. Отже, ситуація мала би залагодитися.
— Тобі треба з нею поговорити.
— Малий хлопчак не вчитиме мене життя!
— Я тільки хочу тобі допомогти.
— Ти мені не допомагаєш. Ти мені надокучаєш!
Повернення грошей конфлікт не залагодило. Навпаки, лишень погіршило. Краще б він притримав гроші собі. Коли я поділився історією з Ігорем, він сказав, що тато припустився помилки. Як уже накоїв дурниць, то не лізь виправляти. Треба дійти до кінця, сподіваючись, що крихта везіння допоможе виплутатися. А ні — заплатиш двічі. За дурниці й за намагання їх виправити.
Дідусь Енцо більше не повернувся. Він п'ядь за п’яддю вояжував Італією на автобусі, із заздалегідь продуманим хитромудрим планом. Ночував у монастирях, а їх там видимо-невидимо. У них було охайно, кормили за чотирьох, ще й мало не задарма. Його неабияк тішила така нагода, він ненавидів священнослужителів. Надсилав нам листівки з італійськими соборами з кожного попутного села — щоб ми набиралися заздрощів. Там навіть красивіше, ніж він собі уявляв. Він писав нам на всі дні народження. І був щасливий, а ще його добре прийняли. Він допомагав дітям Рікардо збирати врожай томатів і кукурудзи. Вони добре ладнали, немовби все життя знайомі. Він надіслав нам фотографію Фонтанеллато, родичі позували на майдані з аркадами. Позаду височів мурований палаццо й парк. Вони скидалися на справжню родину. Про повернення не могло бути й мови. Навпаки, він запрошував у гості, заразом і батьківщину подивитися. Італійською він розмовляв з романським акцентом, уточнював дідусь: ніхто не мав його за француза.